Розділ четвертий

Пані Тамара Лісовська за звичкою святкувала свій день народження у власному маєтку, що лишився їй від першого чоловіка – батька Платона. Цей будинок Платон терпіти не міг, як і розповіді матері про те, що покійного Дмитра вона кохала понад усе на світі і донині. Платон говорив, що через матір та її постійні брехні дім його юності наскрізь просякнув фальшем.

От і зараз, коли ми під’їхали ближче, Платон так міцно стиснув руками кермо, що мені аж страшно стало, чи не зверне він раптово вбік та не вріжеться в якусь з машин гостей.

Сподіваючись, що таким способом зможу його заспокоїти, я обережно протягнула руку та торкнулась зап’ястя Лісовського. Він здригнувся, зиркнув на мене та посміхнувся, здається, вдячно.

– Я в порядку.

– Я ж знаю, що ти ненавидиш усі ці… Світські заходи.

– Бо нема за що їх любити, – легко погодився Платон. – Та… Нічого. Я ж не мала дитина. Впораюсь якось, все добре буде.

– Так, – кивнула я. – Все буде добре. Але…

– Я триматиму себе в руках.

– Обіцяєш?

– Так, Поліно, – він посміхнувся. – Зі мною ж сьогодні найчарівніша жінка на світі.

Я почервоніла – якраз в тон власної червоної сукні. Якщо чесно, відчувала я себе дуже незручно. Сукня була дорогою, туфлі – ще дорожчими, зачіску мені зробили в салоні, в якому я навіть чхнути боялась, аби чого не розбити, бо компенсацію потім платитиму за рахунок власної нирки, таке тут усе дороге. Ласкаві слова Платона, звісно, були мені приємні, але в них я не вірила. В його фінансовій спроможності, правда, сумніватись не доводилось, але це занадто!

Проте, коли вже я погодилась грати роль дівчини мільярдера, мушу відповідати власному статусу, чи не так? Бути гарною, врівноваженою та дивитись на всіх, наче на рівних.

Боюсь, гри моєї стане рівно до тієї секунди, доки хтось не нагадає, що я – просто секретарка, яку притягли до вищого кола.

Ставлю свою річну зарплатню, що нагадає саме пані Тамара.

Ми нарешті зайняли вільне місце на парковці. Для Платона, як для любого синочка, звісно ж, було і окреме, та його він ігнорував приблизно так само, як і необхідність обрати матері подарунок.

Останнім займалась я.

Платон вийшов з машини першим. Я хотіла вибратись слідом за ним, та згадала про правила етикету і нашу домовленість та дочекалась, доки Лісовський обігне машину, відчинить дверцята з мого боку та подасть мені руку.

– Дякую, – осяйно посміхнулась я йому.

– Все для тебе, кохана.

Я здригнулась, та зробила вигляд, наче усе так має бути. Міцніше перехопила клатч та сперлась об лікоть Платона. Лісовський же стиснув в руці подарунок, оксамитовий футляр з кольє. Сапфіри – улюблені камені пані Тамари, я дві години стирчала в ювелірному, доки пояснила, що дійсно збираюсь купити щось настільки дороге, не приміряючи.

Не вистачало лише на власній шиї тягати ці каменюки. Для мене – повний несмак, та в стиль Лісовської має вписатись.

Ми рушили по широких сходах нагору, підіймаючись на ганок. Платон в останню мить встиг схилитись до мене, прошепотів щось типу «все буде добре» – і саме вчасно, бо двері відчинились, і назовні вийшла сама іменинниця.

Сьогодні Тамарі Лісовській виповнилось шістдесят і… Вона хотіла би почути, що виглядала значно, в рази молодше, та як на мене, саме доглянуті шістдесят їй і можна було дати. Тамара змогла зберегти красу, та не свіжість обличчя. Моя викладачка в університеті, наприклад, у подібному віці виглядала років на сорок.

Певно, бо не таке стерво.

Пані Лісовська була високою, стрункою, досі тримала тіло у гарній формі. Їй не можна було відмовити у привабливості. Красиві, відточені риси обличчя, великі очі, рівний ніс. Та, попри це, в її волосся вже закралась легка сивина, а косметика не могла приховати зморшки. Не критичні, та все ж.

– О, Платоне! – розпливлась у нещирій посмішці жінка, забачивши сина. – Ти все-таки не забув відвідати матусю, любий!

– Вітаю з днем народження, мамо, – посміхнувся Платон. – Довгих років тобі… Ну, і всього такого.

Взагалі-то я написала йому цілу промову, але Лісовський вирішив обійтись без офіціозу. Може, скаже, коли говоритиме тост?

– Це тобі, – він вручив матері подарунок. – Глянеш?

– Так, звісно, – осміхнулась вона. Обережно взяла футляр, відкинула кришку – та на мить обличчя Тамари осяяла справжня, щира посмішка.

Вона ковзнула пальцями по рубінах та прошепотіла:

– Ідеально! Платоне, допоможеш мені надягти?

Що ж, я дійсно вгадала з подарунком. Кольє личило до стриманої чорної сукні, яку сьогодні надягла пані Лісовська, та до її сережок – також з рубінами. На її шиї воно навіть виглядало достойно, хоча я не думала, що така масивна прикраса може вписатись в образ. Тамара ковзнула кінчиками пальців по прикрасі, наче перевіряючи, яка та на доторк, та прошепотіла:

– О, синку! Ти такий же, як і твій тато… Він також дарував мені подібні прикраси, ох… Аж сльози на очі навертаються. Моє кохання до нього…