Розділ перший

…Мені снилось, що я виходжу заміж. Йду, красива, в шикарній білій сукні, а біля арки на мене чекає чоловік моєї мрії. Високий, гарний, статурний. Його карі очі світяться від щастя, він проводить долонею по своєму темному волоссю, скуйовджуючи його. Нас розділяє лише крок, а тоді він говорить…

– Поліночко, ти неймовірна. Ти найкраща жінка, яку я зустрічав в своєму житті, – щоку щось вкололо, наче мене справді поцілував чоловік.

І цей чоловік явно забув поголитись.

Я здригнулась и різко сіла. Заморгала. І ледь не застогнала від розчарування.

Сон закінчився, але той самий чоловік мрії нікуди не дівся. Зараз він стояв, спершись спиною об мій стіл, і, здається, щойно поцілував мене в шоку і назвав неймовірною жінкою. Але це з хорошого.

З поганого – цей чоловік мій шеф, і заміж за нього піде тільки найбільша ідіотка на світі, яка геть не береже свої нерви. Якщо він ще когось покличе. І цією ідіоткою точно буду не я, бо я своєму шефові геть не цікава.

– Платоне Дмитровичу, – я спробувала якось швиденько привести себе до ладу. – Прошу пробачення, я тут… Задрімала трохи.

– Я бачив, ти зробила звіт.

– Ага, – я кивнула. – Там лишилось… Кілька пунктів… Я зараз швиденько…

Я потягнулась до комп’ютера і виявила, що він вже ввімкнений, а до звіту додано ті колонки, роботу над якими я ще не встигла провести. Що ж, це, звісно, чудово, але в мене в офісі нема кількох магічних гномиків, які б могли замість мене погоцати по клавіатурі і додати потрібні розрахунки. Правильні, до речі, якщо я спросоння не втратила залишки мізків.

– Невже я заснула, не вимкнувши комп’ютер?..

Питання було риторичне. Комп’ютер взагалі-то мав перейти в режим сну, коли його полишити більш ніж на десять хвилин. Якщо вірити годиннику, дрімала я години півтори. Бісів звіт вичавив з мене останні соки, і я була якою завгодно зараз, але не адекватною. Втомилась – страх. От наслідки і не змусили себе довго чекати, я банально заснула над клавіатурою. Добре, що уві сні не ткнула носом по кнопці «видалити», бо це була б катастрофа.

– Не переживай, – шеф зручніше влаштувався біля столу та осяйно посміхнувся. – Він був вимкнений. Це я його увімкнув і доробив ті кілька колонок.

– Платоне Дмитровичу, – я заморгала. – Тільки не кажіть, що…

– Так, я зламав твій пароль.

– Платоне Дмитровичу! Це порушення правил безпеки! – обурилась я. – Ви могли мене розбудити та просто спитати той бісів пароль!

– Не сварись, Поліно, – він поплескав мене по плечу. – Не хотів тебе будити. Ти дуже мило спала.

– Ви зламали мій пароль!

– Ну, ти ж на комп’ютері все одно не тримаєш нічого особистого, – усміхнувся він. – Там лише дані моєї фірми. Хіба є проблема, що я доробив звіт?

– За правилами безпеки мене має бути звільнено.

– Не переживай, я за тебе вступлюсь, – шеф весело підморгнув мені. – Правда, тобі нема чого переживати. Скільки там того діла? Ти все одно мене врятувала, зібрала ті нудні дані докупи.

Я ледь не загарчала. Нудні дані! Економічний звіт, над яким я працювала, характеризував дохід фірми за останній квартал, і там треба було звести цілу купу чисел, а потім провести потрібні розрахунки. Звісно, робота не зовсім для секретарки, ну, але я не така вже й секретарка, я особиста помічниця. Але все одно кожен впевнений, що якщо я сиджу у приймальні та приношу шефові каву, то мою посаду інакше називати і не можна. Принеси-подай, таке інше.

– Я знаю, про що ти думаєш. Так-так, Поліночко, ця фірма вже б летіла до пекла, якби не ти, бо я – розтелепа, який постійно забуває робити те, що має.

– Я не…

– Нагадай, що я маю підвищити тобі зарплату. Завтра. Або сьогодні ввечері нагадай. Ти ж заїдеш?

Я закрила очі.

Мій шеф – найненормальніша людина на світі. Витримати його можна рівно три хвилини, ну, або три роки, як терплю я, причому незрозуміло навіщо. Висока зарплатня? Боже збав задля паршивих грошей працювати з таким, як він! Ні, я тут з ідейних переконань. Три роки тому, молода дурна випускниця економічного університету, приперлась на співбесіду, власне, не сподіваючись, що на мене хоча б глянуть, і… Лишилась тут аж до сьогодні. Чому? Бо пан Лісовський несповна розуму і взяв на таку посаду найнепідходящішу кандидатуру. Тобто мене.

Платон Лісовський, мій шеф – красень, мільярдер та геній. Купа винаходів та власна фірма, щоб ці винаходи виробляти, хіба не ідеально? Творець тисяч робочих місць та автор геніальних ідей… А ще, напевне, найбажаніший чоловік нашого міста, якщо не усієї країни.

І він звик ні в чому собі не відмовляти.

Коли я прийшла влаштовуватись до нього на роботу, він лише зміряв мене поглядом і весело спитав: я готова в нього не закохатись? Бо йому треба помічниця, яка не втрачатиме свідомість лише через наближення свого кумира.

Я сказала, що не закохуюсь. Ні в кого.

Що ж. Я не збрехала. Шеф був найкращим чоловіком, якого мені доводилось знати, і, власне, я була готова втратити голову. Але замість цього мені треба було розпланувати його день, випхати його на благодійний захід, пояснити черговій красуні-моделі, чому пан Лісовський не бажає з нею вечеряти – бо вже вечеряв позавчора, а моделі в нього не повторюються.