Розділ 15.

Майя.

Ми з Полиною відкриваємо двері квартири Олега Юрійовича й завмираємо на порозі. Сонце, що заходить, пробивається крізь вікна, заливаючи передпокій м’яким світлом.

Що я можу сказати — у порівнянні з моєю однокімнатною квартирою, яка дісталася мені у спадок від бабусі, це просто супержитло. Хоч квартира й розташована в звичайній дев’ятиповерхівці, тут свіжий ремонт, нові меблі…

З передпокою видно вітальню: на підлозі — килим із густим ворсом приємного кавового відтінку.

Ми з Полиною витягнули шиї, розглядаючи інтер’єр, але чомусь не наважуємося зайти.

— Важко, — бурчить Поліна, перехоплюючи гуся-обіймуся, що вислизає з її рук. Його лапи волочаться між її ніжками.

— Ходімо… — чи то запитую, чи то наказую.

Переступивши поріг, ставлю пакети з обновками. Присідаю, допомагаючи малечі розстебнути босоніжки.

— Неси все в ту кімнату, — показую пальцем на вітальню.

Поліна киває, робить кілька кроків до килима й, щойно ступивши на нього босими ніжками, кидає своїх нових друзів на ворс і падає поруч із ними.

Знімаю взуття, підхоплюю пакети й заходжу слідом. Оглядаю кімнату очима людини, якій терміново потрібен ремонт у власній квартирі. Присідаю на краєчок дивана й чекаю… сама не знаю чого.

Цікаво, коли повернеться начальник? Довго мені ще підробляти нянькою?

— Їсти хочу, — заявляє Поліна, хоча хвилин тридцять тому наминала слойки.

Зростаючий організм… швидкий метаболізм… усе це зрозуміло. Тільки от — чи доречно буде нишпорити в холодильнику начальника?

Я дивлюся на Поліну, обмірковую, а вона — на мене.

— Дуже хочеться… — складає брівки дугою, зображаючи стражденний вираз обличчя.

— Ти ж господиня — от і годуй мене, — знаходжу нестандартне рішення. — Якщо тата вдома немає, то хто головний?

— Я? — дивується Поліна. Але вже за мить складає в голові всі плюси нового статусу. Підводиться на ніжки й діловито запитує:

— Чай пити будемо?

— Будемо, — киваю. І тихо додаю, підводячись: — Якщо він, звісно, є.

Заходимо на кухню, що аж блищить від чистоти. Одразу зрозуміло: на плиті ніхто ніколи не готував, духовку купили в комплекті, а в мікрохвильовці, здається, жодного разу не стояла тарілка з їжею.

Одним словом — тут живе холостяк і кар’єрист.

Лише тихе гудіння холодильника видає, що це не виставковий павільйон кухонних гарнітурів, а справжня квартира. Хоч і така, де їжу, схоже, частіше замовляють, ніж готують.

Поліна впевнено підходить до холодильника й відкриває його. Побачивши вміст, ми з нею одночасно видихаємо:

— Ууу…

На верхній полиці — сир із пліснявою, і здається — не благородною. Поряд — пляшка мінералки, а в дверцятах — соєвий соус і васабі. Все. Ні тобі яблучка, ні яєць, ні овочів. І світло, нічим не прикрите, так яскраво світить, аж сліпить…

— Це що? Пусто? — Поліна, не втрачаючи надії, заглядає в морозилку. А там — нічого. Навіть льоду нема. — Хочу ковбаску, — заявляє вона, ніби вони от-от з’являться з повітря.

— Хочу — це добре, — зітхаю. — Але за нею доведеться йти.

— Пішлиі! — з досадою захлопує дверцята холодильника так, що той, бідолаха, аж похитнувся. Наче винен у тому, що його хазяїн — Олег…

Цікаво, чим би він годував дитину, якби сам забирав її від моєї мами?

Знову взуваємося й виходимо у двір. Добре, що магазин — просто за рогом. Купуємо все, що тішить око: булочки, печиво, йогурти, сирочки і, звісно ж, ковбаску.

Проходячи повз дитячий майданчик, Поліна зупиняється й з цікавістю спостерігає, як дівчатка її віку граються в пісочниці.

— Можна? Хвилиночку… — складає ручки, як маленьке янголятко.

— Якщо хочеш… — знизую плечима, залишаючи їй вибір.

Поліна миттєво розцвітає на очах і приєднується до дівчат. А я присідаю на лавку поруч із мамами.

— Добрий вечір, — намагаюся влитися в їхню компанію. Тимчасово, звісно.

— У вас така слухняна дівчинка, — каже одна, що сидить ближче до мене. — Ми вас раніше не бачили… Ви щойно переїхали?

— Тут живе батько дівчинки… — починаю плутано, не знаючи, як пояснити.

— Ви у розлученні, — розуміюче киває.

Чи варто вдаватися в подробиці? Чи нехай думають, як хочуть?

Вирішую промовчати. Отак, за одну мить, я стала для Олега Юрійовича не просто секретаркою, а ще й колишньою дружиною.

Треба б зателефонувати «колишньому», нагадати про совість і передати дитину з рук у руки. Якщо чесно, я втомилася й хочу додому. Прийняти душ… розтягнутися на дивані. Подумки закочую очі, уявляючи, як вже лежу й п’ю ароматний трав’яний чай.

Дістаю телефон і набираю номер Олега. Гудки, гудки… він не бере слухавку. Пробую ще кілька разів — результат той самий. Злюся. У думках обзиваю начальника не надто приємними словами. Сподіваюся, хоч гикати почне — за всіма правилами народної карми.