Розділ 14.

Олег.

Як би я не відмовлявся, довелося все ж таки замовити собі випивку. І, як виявилося, не дарма. Чим більше Міша — мій колишній однокласник, а тепер майор поліції Михайло Соврасов — розповідає про матір Поліни, тим частіше я відпиваю зі склянки.

— Вона працювала в стриптиз-клубі «Гаряча крапля» з сімнадцяти років? А як її оформили, неповнолітню? — здивовано перепитую.

— Ой, та як у нас усе буває… — відмахується Міша. — Там половина працює без документів. Клуб той — під крилом місцевого напівавторитета, тому перевірки там рідко бувають. Ти краще скажи, як тебе взагалі занесло до неї?

— А я звідки знаю! — стискаю пальцями скроні. Голова розколюється від усіх цих розмов і спогадів. — Пам’ятаєш… Вітька Котов запрошував нас на весілля?

— Угу… — відповідає Міша, відпиваючи з бокала. — Років чотири тому… Вони через пару місяців розлучилися, прикинь! А скільки грошей було вбухано у весілля… І от питається — навіщо?

— Понти… — підтверджую. — А холостяцьку вечірку пам’ятаєш?

— Смутно, — махає рукою невизначено.

— От і я не пам’ятаю… А вона була… тобто, вечірка…

— О! Так ми ж його в «Гарячій краплі» і святкували! — нарешті складає два плюс два поліцейський, що дослужився до майора.

— Одна «Гаряча крапля» і потрапила… куди не треба. Ця дівчина сьогодні притягла до мене в офіс дитину — каже, моя донька.

— В сенсі?.. — Мішка кліпає очима, явно не розуміючи.

— У найпрямішому. Секретарка прийшла раніше, а в приймальні — дівчинка, років трьох. А при ній — документи. — Я простягаю Міші свідоцтво про народження Поліни та нотаріально завірений документ про дозвіл на її удочеріння.

— Офігєть… і таке буває, — пробігає очима по паперах. — А може, вона бреше?

— Може, й бреше… Але ж я не виставлю дитину за поріг. Навіть якщо не моя — треба знайти, кому її передати. Бабусі, дідусі, тітки, дядьки… Вона ж не сирота?

— Ні. І мати в неї є. І батько. Тільки вони якісь… цікаві. Чи то баптисти, чи то єговісти… Я в тих сектах не дуже розбираюся.

— З кожною хвилиною все складніше, — важко зітхаю. — А тобі вдалося щось дізнатися про їхнє життя?

— Так, я дзвонив дільничному. Він пройшовся по сусідах… За документами квартира записана на Бобко Вікторію Василівну. Однокімнатна. — Я дивлюсь на Мішку таким поглядом, що він одразу розуміє — ця інформація мене мало цікавить. — Коротше, картина така: дівчинка рідко ночувала вдома з матір’ю. Та працює вночі, тому просила подруг приглядати за малою. То в однієї ночує, то в іншої… зранку — в садочок, а ввечері знову по гостях блукає. Я ж не знав, що вона твоя — донька. Я б тоді попросив розпитати детальніше.

— Та й так уже багато стає зрозумілим…

— Що, дівчинка — відріж і викинь?

— Та ні… Тямуща, спокійна. Добре розмовляє, контактна — я б навіть сказав, дивовижно як для її віку.

— Як каже мій дід: «Хочеш жити — вмій крутитися». Якщо вона її по подругах тягала, тут уже хочеш не хочеш, а навчишся пристосовуватись.

— Це так… Розумієш, вона мене легко прийняла. Просто вказали на мене пальцем: «Тато» — і вона повірила. Тато, значить тато… Скільки в неї таких «татусів» вже було?

— Навіть не знаю, що тобі сказати… І вона жодного разу не намагалася тебе знайти, ця громадянка Бобко? Адже народити дитину — це набагато складніше, ніж просто вирішити проблему на ранній стадії…

— У мене немає варіантів… — розводжу руками. — Думаю, Вікторія повна сюрпризів, і її мотиви мені, мабуть, ніколи до кінця не зрозуміти. І, чесно кажучи, навіть розмовляючи з нею, я не подумав про це спитати.

— У тебе є її номер? Можемо пробити.

— Номер був одноразовий… або вона просто вимкнула телефон. Більше зв’язку з нею немає. Сказала, що я її більше не побачу. Нове життя, чоловік… Просила не шукати.

— І бувають же такі матері-зозулі? Щоб моя Ірка отак покинула наших дітей…

— Скільки у тебе їх? — найцікавіше, що я нічого не знаю про життя однокласника.

— Троє… — каже, хмикнувши. — А в тебе, як я розумію, одна донька.

— Правильно розумієш, — киваю, гірко зітхаючи.

— Що, і тест ДНК робити не будеш?

Задумуюсь. Зранку я поставив це пунктом номер один, а зараз… засумнівався. Дивно. Невже я так швидко прив’язався до цього милої, пухнастої кульбабки?

Так, Поліна — справді класна. Просто космос. Хотів би я мати таку доньку…

І тут же внутрішній голос каже:

— Так ось вона, готова. Бери та люби. Що тобі ще треба?

Але сумніви й чоловіче его перебивають голос розуму.

Одним ковтком осушую склянку і на видиху, хрипким голосом, промовляю:

— Буду.

Загалом, інформація, яку роздобув Мішка, швидко закінчилася. Все тому, що прожитих років у Вікторії не так вже й багато. Шкільні роки мене точно не цікавили. Та й перелік її бойфрендів мало що дав — суцільний шум без суті.