Розділ 13.

Майя

День почався незвично — та й зрозуміло, він і не міг бути звичайним. Дитина, яка буквально звалюється на голову, — це подія. Але співробітники, які штурмують мій кабінет, — це вже щось інше. Дорослі люди, а поводяться, як малі діти.

Каріна рознесла по всьому відділу новину, що ми зачинилися з начальником, і… варіантів було кілька. Звісно, найпопулярніший — з перчинкою і строго 18+.

І кожен вважав своїм обов’язком прийти й переконатися… не знаю вже, в чому саме. Можливо, вони сподівалися побачити якісь сліди: блузку, вдягнену навиворіт, розмазану губну помаду, скуйовджене волосся. Навіть не уявляю, що ще можна припустити. Моя логіка з фантазією наших співробітників рідко перетинається.

І це вони ще пропустили момент, коли начальник пішов із Поліною. Оце була б новина! Особливо для жіночої частини колективу, яка, як виявилося, досить упереджено ставиться до чужих дітей.

Останнім, хто заглянув у приймальню, виявився Смирнов. Дивно — зазвичай він у перших рядах.

— Майко, — в дверному отворі з’явилася його голова з виразом обличчя, водночас зацікавленим і допитливим. — А що тут у вас відбувається?

— Ну ти-то куди, Смирнов! — вигукую з досади.

— А що, правда?

Я втомлено заплющую очі й намагаюся знайти в собі сили, щоб не послати його далеко-далеко… до пінгвінів.

— Майє Олекс… — з власного кабінету виходить Олег Юрійович, який кілька годин не подавав ознак життя. Вочевидь, переварював усе, що сталося. Він помічає Смирнова й завмирає.

— До мене? — запитує він у голови Смирнова, яка так і не здогадалася, що можна зайти повністю.

— Ні-ні, — злякано каже той і миттєво зникає з поля зору.

— Що з ним? — Олег переводить на мене здивований погляд.

— Питання — що з ними? — киваю в бік щойно зведеної стіни. Як вчасно вона з’явилася…

— Чорт із ними… Я хвилююся за Поліну. Як вона там?

— Я телефонувала двадцять хвилин тому. Вони ще були на прогулянці. — Піднімаю руку, щоб глянути на годинник. — Думаю, мама не відступить від графіка: рівно о першій — обід, потім до третьої — тихий час, близько четвертої — полуденок… Не хвилюйтеся, у мами все чітко.

— Я не про це хвилююся, — голосно зітхає він. — Чужі люди…  і я для неї чужий. Вона така маленька, але дуже тямуща.

— Це правда… Вам не вдалося дізнатися щось про її… родичів? Окрім вас, звісно, — додаю, сама не знаю навіщо.

— Я звернувся до однокласника, він зараз працює в органах. Пообіцяв дізнатися по максимуму.

— У будь-якому разі вам треба прийняти ситуацію… і налагодити контакт з дитиною. Вона у вас — диво, справжня красуня.

— Красуня… зовсім не схожа на мене, — каже задумливо.

— Вам залишається сподіватися, що від вас їй дісталися аналітичний склад розуму, хватка, гнучкість мислення, — усміхаюся, намагаючись трохи розрядити атмосферу і підняти Олегу самооцінку, бо він зовсім занепав. — А зовнішність… нехай буде приємним бонусом до внутрішнього світу. У всій цій ситуації головне — ким вона стане поруч із вами.

Він мовчить, але в очах — ціла буря. Наче вперше усвідомлює, що тепер він не просто начальник відділу, а ще й батько, від якого залежить маленьке життя. І це його лякає.

— У вас усе вийде, — додаю м’яко. — Головне — почати. Якщо ви змогли спрямувати в потрібне русло цілу купу ледарів і бовдурів, то з Поліною — розумною дівчинкою — все піде як по маслу.

— Головне — не вбитися на цьому маслі… — вимовляє він, розвертаючись і збираючись знову зайти до свого кабінету.

— Олег Юрійович, ви щось хотіли? Ви вийшли, щоб дати мені якісь вказівки чи про щось попросити?

— Ай, вже забув, — махає рукою і зачиняє двері.

От так буває в житті: ти — на гребені хвилі, а потім — один випадок, і вже не можеш себе зібрати… З сумом дивлюся вслід начальнику.

Шкода його… десь глибоко всередині. Все, що відбувається навколо, здається дивним. Я кілька днів шукала в ньому недоліки, намагаючись перебороти свою скутість і розгубленість, а тепер, маючи в руках такий козир — просто жалію.

Після обіду Олег Юрійович йде до генерального і практично до кінця робочого дня не повертається.

Без п’яти шість він, змучений, влітає в приймальню.

— Ви ще тут, — видихає, як мені здалося, з полегшенням.

— А куди ж я подінусь?

— Дуже вас прошу, заберіть, будь ласка, Поліну і відвезіть її до мене додому. — Я відкриваю рот, щоб одразу заперечити. Зовсім не хочеться ставати невід’ємною частиною їхньої сімейної драми. Але не встигаю й слова сказати, як Олег одразу видає причину свого прохання:

— Подзвонив однокласник, він готовий розповісти мені про Вікторію.

— А телефоном ніяк? — усе ще намагаюся викрутитися.

— Ми з ним не бачилися сто років… буде якось неполюдськи, якщо не зустрінемось, — робить таке вираз обличчя, ніби й сам не надто цього хоче.

Хитаю головою, всім своїм виглядом показую, що Юрійович переходить усі межі і «дорогий» мені, як спогад про мою нездійснену відпустку.