Розділ 12.

Олег.

Кидаю погляди на Поліну, що сидить у новенькому автокріслі. Вона захоплена — їй не до мене. Звісно, тепер у неї, окрім крісла, з’явилося багато всього нового.

Як і з кожною представницею прекрасної статі, що вирішила зайти до магазину, з Поліною трапилась магія. Вона одразу згадала про обіцяний Майєю альбом і маркери… До цього додалися олівці — багато олівців, майже цілий набір художника. Не змогла вона пройти повз «Гуся-обіймуся», кота Пушена і ляльки в костюмі бджілки. Ну а як прожити без сукні принцеси? Правильно — ніяк! Купили й її.

Тут хочу похвалити себе. Я згадав, що з одягу в дитини — лише те, що на ній. Тому мені вистачило розуму купити дві футболки, пару шортів, шкарпетки та білизну.

Продавчинею виявилася досвідчена жінка — у неї троє дітей. Вона порадила взяти ще запасне взуття і капелюшок, якщо дитина буде гуляти на сонці.

Якщо чесно, зупинившись посеред дитячого магазину, я пережив черговий шок. Тут стільки всього, що потрібно дітям… А що є в мене? Рушник… диван… телевізор… тарілка…

Поліна точно сьогодні ночуватиме в мене, і від цієї думки стало по-справжньому страшно.

Змахую з чола холодний піт і кидаю до кошика ще дитячу зубну щітку, пасту, шампунь і гребінець.

Мені потрібна Майя! Вона жінка! Вони народжуються з материнським інстинктом і молочною фермою за пазухою. Майя, звісно, без ферми, але з інтуїцією. І нехай тільки спробує сказати, що в неї її немає! Звільню!

— Дивись, — Поліна, спіймавши мій погляд у дзеркалі, показує набір резинок для волосся. Вони йшли у подарунок… Враховуючи суму, яку я виклав за всі покупки, ці резинки — не просто приємний бонус, а прямий обов’язок магазину. Я б навіть сказав — компенсація морального потрясіння.

— Угу… гарні… мабуть, — кажу я, хоча, якби мав бодай найменше уявлення про те, якими вони мають бути або який взагалі існує асортимент, моя відповідь звучала б значно впевненіше. — Тобі подобаються?

Поліна киває. А що може бути краще за задоволеного покупця? Правильно — нічого. Чи мені, як начальнику відділу продажів, цього не знати… І байдуже, що саме ти продаєш.

— От і чудово.

Завершую нашу розмову, паркуючи машину біля під’їзду мами Майї. Один величезний плюс маленьких міст — можливість дістатися будь-куди максимально швидко. Ось і зараз, витративши всього пів години, ми встигли і закупитися, і доїхати.

Виходжу з машини, відкриваю двері Поліні. Вона виповзає з автокрісла і, проходячи повз мене, наказовим тоном каже:

— І сукню не забудь взяти…

Сама тягне за ногу м’яку ляльку-Бджілку.

І коли я навчився розуміти дитячу мову? Вона ж половину алфавіту не вимовляє! Хоча, для її віку говорить вона дуже добре. Не те щоб я часто спілкувався з трирічними дітьми… але кілька разів бував у гостях у колег, і їхні діти, скажімо прямо, не сяяли розумом. А моя…

Підхоплюю пакети з покупками і сам дивуюсь: процес прийняття дитини у мене пройшов так само стрімко, як підлітковий період. Тільки без прищів, філософських страждань і образ на батьків.

До речі, про батьків.

Якщо я зараз переживу зустріч з мамою Майї — а я майже впевнений, що вона вже розповіла їй усю щемливу і зворушливу історію від початку й до кінця — то є надія, що я залишуся живим і після пояснень зі своїми батьками.

Стук у двері. І вона одразу ж відчиняється.

На порозі — Майя, тільки старша років на двадцять. Вони дуже схожі… Тепер я точно знаю, як виглядатиме моя секретарка через двадцять років.

— Добрий день, я Олег Юрійович, Майя вам телефонувала…

— Добрий-добрий… — погляд у Діни, не знаю по батькові, не дуже добрий. Але варто їй перевести його на дитину, як він одразу ж загорається і починає випромінювати тепло й радість. — Привіт! Дай п’ять, — простягає руку Поліні. Опускається на її рівень і каже: — Давай знайомитись. Я — Діна. А ти?

— Повіна Легівна, — каже Поля, простягаючи руку, як доросла.

— Вибач, Поліно Олегівно, за нетактовність. Проходьте, будь ласка, — вказує рукою всередину квартири. Поля, скинувши босоніжки, впевнено заходить. — Ну і ви — проходьте, — ентузіазм у голосі зникає, коли звертається до мене.

— Тут у нас покупки… Вона просила занести, — кажу, роззуваючись і показуючи на пакети в руках.

— Залиште у вітальні, — махає рукою, вказуючи напрямок.

Поки я ставлю пакети, відповідаю на запитання Поліни. Діна бере блокнот і, глянувши на мене спідлоба, щось починає записувати.

— Так, поки я на роботі, ти побудеш з Діною… — обертаюся, щоб спитати по батькові.

— Просто Діна, — відповідає вона з усмішкою. Звісно, не мені. — Чаю не пропоную… — не надто тонкий натяк, що мені час іти. — Чекаю о сьомій.

— Дякую. Буду.

Йду в передпокій, взуваюся. Поліна й Діна вийшли проводжати — і дивляться на мене так, ніби я ворог усього людства. Коли вони встигли знайти спільну мову?

— Ще раз дякую, — кидаю більше для пристойності й вислизую на сходову клітку.