Розділ 11.

Олег.

Як за одну мить ідеальне життя може перетворитися на театр абсурду?

Чи думав я, коли запитав Майю, навіщо вона привела дитину на роботу, що це питання обернеться проти мене?

І взагалі — чому, чорт забирай, це відбувається саме зі мною!

З матір’ю дівчинки я… ну, не те щоб не знайомий. Але хіба одна спільна ніч — це привід для знайомства? А тим більше — для дитини?

Таке ж часто трапляється: вечірка, алкоголь… багато алкоголю… а потім — провали в пам’яті, і ранок ти зустрічаєш із незнайомкою. Так було і в нашому випадку. Крім імені — нічого, жодної інформації.

І ось минає час. Ти розслаблений, у гарному настрої, зосереджений на вирішенні зовсім інших проблем… і раптом на тебе обрушується немислима ситуація — дитина, про яку ти навіть не здогадувався! Та й її матір ти навряд чи згадав би!

Хіба можна підготувати себе до батьківства за лічені хвилини? Дехто йде до цього роками, а мені потрібно терміново натиснути на перемотку, прийняти й полюбити цю дитину буквально зараз. А краще — ще вчора!

Вікторія залишила свій номер наприкінці листа, який не відповів на жодне з моїх назрілих запитань.

Я подзвонив… Її відповіді не дали нічого, окрім нових запитань.

Єдине, що я зрозумів — Поліна заважає їй будувати особисте життя, тому далі її вихованням займуся я. І при цьому, за її словами, я маю бути вдячним! За що? За те, що поповнив ряди муд… рідкісних унікумів, які заселяють планету своїми дітьми, пускаючи насіння по вітру, як кульбабки?!

Жодного слова про те, як вона дізналася, що я знову в місті, і як би вона вчинила, якби я не з’явився. Все дивно. Дуже дивно. Наче це рішення було спонтанним, необдуманим, імпульсивним. Хоча телефоном вона говорила впевнено й переконливо. Правда, як інфантильна дитина, що грає у доросле життя. Але, згадавши, що їй всього двадцять два, я зробив невелику поблажку.

Звіряюся з датою народження Вікторії. Фух… їй було вісімнадцять…

Дивлюсь на дівчинку. Вона зовсім не схожа на мене. Повна копія Вікторії: блондинка з блакитними очима.

Я не знаю, що робити. Я не знаю, як бути. Мені не дали ні часу, ні вибору. Просто поставили перед фактом: ось вона, твоя донька. Забирай, виховуй, люби.

А якщо я не готовий? А якщо я не вмію? Я ж навіть не знаю, що вона любить, чого боїться, як її заспокоїти, якщо вона заплаче.

І найстрашніше — я не впевнений, що вона взагалі моя.

Але вона сидить навпроти, дивиться на мене з цікавістю, з тією дитячою прямотою, яка не знає фальші. І я розумію: якщо я зараз відвернуся — це буде вже не про сумніви. Це буде зрада.

Ааа!!! Зараз у мене вибухне голова від цих думок!

— Ти знаєш, хто я? — нарешті починаю розмову не зі своїм внутрішнім «я», а з Поліною.

— Ти мій тато, — каже впевнено.

— Це мама так сказала? — киває.

І от що зараз запитати? Ти впевнена, що мама каже правду?

Проводжу рукою по обличчю, намагаючись змахнути паніку і знайти правильні слова, щоб не налякати ні дитину, ні — головне — себе.

— А у тебе є бабуся, дідусь? — може, батьки Вікторії куди розумніші за неї і зможуть розповісти мені все від початку до кінця.

— Є. Вони не тут.

— Ти знаєш, де вони живуть? — вона ствердно киває.

— Тям, — показує рукою приблизно на північний схід.

— А адресу? Ти знаєш адресу?

Поліна округлює очі — прямо як Майя, коли вперше побачила мене — і каже:

— Мені три! — ще й три пальці тицьнула мені під ніс.

— Так… я забув, — кажу задумливо і відходжу до вікна. — Не знав - не знав, а тепер ще й забув, — бурчу собі під ніс.

Довго ще Майя буде розмовляти зі своєю матір’ю! Мені потрібно хоча б трохи побути наодинці й обдумати, що робити далі.

Нарешті двері відчиняються, і заходить Майя. Гарна, чорт забирай… втім, як завжди. Я б і далі милувався нею, але обставини не ті.

— Ну що? — в моїй голові проблискує надія.

— Ось адреса… — вона бере аркуш паперу й олівець. — Мама чекає на вас. До сьомої вечора вона зможе побути з Поліною.

— Щиро вдячний, — кажу, відчуваючи, ніби камінь з плечей впав. Хоча розумію: це лише тимчасове полегшення.

Мені ще доведеться вирішити купу проблем. По-перше, я маю намір здати тест ДНК. Потім — купити продукти, підготувати кімнату… А що ще роблять, коли з’являється дитина?

Гаразд, у всьому цьому мені допоможе Майя, раз вже вона носить горде звання секретаря-помічника.

А що робити, якщо тест покаже, що дитина не моя?..

Дивлюсь на дівчинку. Кумедна… і гарненька. А ще зовсім не вередлива — постійно чимось зайнята, захоплена, а головне — мислить логічно для свого віку. Сподіваюся, розумом вона пішла в мене.

— Поїхали? — підхоплюю Поліну на руки.

Вона миттєво впирається долонями мені в груди й каже: