Розділ 10.

Майя.

Моя мама — людина хороша, але своєрідна. Вона вміла знаходити спільну мову з усіма — і з батьками, і з колегами. Учні, яким вона була класною керівницею, згадують її з теплом і добрим словом. Так, вона щиро любить дітей, але додому поверталася емоційно спустошеною. Здавалося, все тепло, яке вона щедро дарувала учням і колегам, залишалося там — у школі, між партами й книжковими стелажами.

Ні, звісно, вдома вона зі мною розмовляла, але в її словах відчувалась дозованість, недомовленість, втома. Вона казала:

— Ти розумна, сама все розумієш. — І цим було сказано багато.

І так, з часом я зрозуміла: вона просто не могла віддавати більше, ніж їй було дано. Вона була ближча до тих людей — бо це була її робота. А вдома все відбувалося безоплатно, добровільно, можливо, навіть формально. Але…

Потім вона просто пішла зі школи. Таке буває — чаша переповнюється, і людина без особливого жалю змінює напрямок свого життя. Вона почала писати статті для журналів. Спочатку — для місцевих видань, а потім — і для інтернет-журналів. І їй це подобається.

Енергії в ній однозначно стало більше, але спілкуватися ми частіше не стали — час було втрачено. Я виросла. Але ми все одно залишаємося матір’ю і дитиною одне для одного.

Тепер наше спілкування — це суміш сарказму, жартів і нічого особистого. Так простіше.

У всьому цьому потоці несвідомого важливо пам’ятати одне: мама — справді хороша людина. Для всіх. Особливо для маленьких дітей.

Відправивши Поліну до кабінету Олега Юрійовича, який досі перебуває в шоковому стані, я телефоную мамі.

— Мамо, привіт.

— Привіт, Майє. Ти телефонуєш у робочий час? Щось трапилось?

Так, мама завжди була прямолінійною. З нею безглуздо грати в загадки — вона одразу бачить суть.

— В принципі так, але не зі мною і не надто погане, — намагаюся підібрати слова.

От уже з ким-з ким, а з нею — фільтруй кожне слово. І наголоси став правильно, бо обов’язково виправить. А то ще змусить пройтись по всіх відмінках.

— Вже інтригуєш. Про це можна буде написати статтю?

— Думаю, ні. Надто особиста ситуація.

— Та байдуже! Сучасні зірки обговорюють такі теми, які в моїй молодості навіть не існували в публічному просторі. От послухай, — чутно, як мама гортає газету. — Як тобі таке: «Я народила від йога, але він виявився м’ясником». Або ось-ось: «Я пробачила чоловіка, але тільки після того, як він став монахом».

Я пирскаю зі сміху.

— Сподіваюся, це написала не ти.

— Не я! В тому й проблема… Знаєш, який у цієї газети тираж?

— Приблизно уявляю. Давно ти цікавишся плітками жовтої преси?

— Шукаю натхнення.

— Дивне місце для пошуку.

— У кожного свої місця.

— Можу підкинути пару ідей. Зараз дуже популярна тема безглютенової дієти. Як тобі заголовок: «Я не їм глютен, але сплю з пекарем»? А зоозахисникам буде цікаво прочитати: «Мій кіт — мій терапевт. І мій адвокат». І всюди додавай «зірковий»: зірковий кіт, зірковий пекар…

— Так-так… саме так і буде. Повернемося до твоєї проблеми, яка не зовсім твоя. Або ти хочеш, щоб вона була не твоя, але насправді…

— Вона стосується мого начальника.

— Нагадай, я знаю твого начальника?

— Ні. І це не той, що був. Тож цього ти точно не знаєш.

— Заплутано… — знову чую шелест газети і відсторонений голос мами. А мені потрібна вся її увага. Не просто як доньці — як секретарці-помічниці, якій терміново потрібна розумна людина. Відповідальна, включена, з ясною головою. Бо від неї залежить сьогоднішній робочий день мого відділу.

По-перше, мені потрібно прилаштувати дитину. По-друге — зібратись самій, а потім — зібрати розклеєного начальника, якого спершу доведеться напоїти заспокійливим, а потім влити в нього тонізуючу каву, щоб він нарешті включився в роботу.

День явно не задався.

— Мамо, в нього на руках маленька дитина, — починаю емоційно, одразу з козирів.

— Він народив? Щойно? Хлопчик, дівчинка… яка вага? — здивовано.

Я ляскаю себе долонею по чолі від такого припущення.

— Ні! Їй вже майже три.

— Так він чи вона? Твій начальник — жінка?

— Мій начальник — чоловік, — кажу ствердно.

— І після цього ти стверджуєш, що це не сенсаційна стаття? «Чоловік народив» — прямо бачу цей заголовок.

— Пожартували — й забули. Йому нема до кого звернутись, а пристойні няні — тільки в агентстві «Тітонька Турботонька», і ті розписані на місяці вперед.

— От тепер я розумію, до чого ти ведеш, — каже мама таким тоном, ніби щойно розгадала загадку Агати Крісті.

— Мамо, всього на пару годин. Дівчинка дуже мила, спокійна…

— А ти звідки знаєш?

— Вона зараз тут, в офісі. Її покинула мати, — кажу пошепки.