Розділ 8.

Майя.

Сьогодні похмуро, накрапає легкий дощик. Я намагаюся якнайшвидше дістатися від стоянки до входу в будівлю. Залишилося всього кілька кроків до рятівних дверей, як дощ раптово посилюється. Я зриваюся на біг.

Смикаю ручку — і натикаюся на дівчину.

— Ой, вибачте, — кажу першою, переводячи на неї погляд.

— Дивитися треба, — зло бурмоче на ходу.

Зупиняюся, проводжаю її поглядом. Дивна… Надворі похмуро, а вона в сонцезахисних окулярах. Ще й грубить. Не пригадую, щоб вона працювала в якомусь із наших відділів.

Дістаю телефон, дивлюся на годинник — восьма п’ятнадцять. А офіс починає роботу о дев’ятій. До кого вона приходила так рано?

Хочу крикнути їй услід, поцікавитися, кого шукала, але вона вже сіла в машину і рвонула, залишивши за собою характерний свист шин.

У вестибюлі нікого. Де це блукає наш охоронець? Зазвичай він на робочому місці, зустрічає працівників.

Підіймаюся ліфтом на свій поверх і йду до свого кабінету. Двері до приймальні відкриті. Сьогодні мали завершити зведення стіни між мною і відділом продажів, а на вихідних гіпсокартон мали довести до ладу, перетворивши на повноцінну стіну.

Заходжу до кабінету і зупиняюся. Склала руки на грудях, оцінюю виконану роботу. Не знаю, як начальник домовлявся з ними і чи влаштовує їх графік, але працюють вони всього кілька годин — вранці та ввечері. Мабуть, щоб не перетинатися з працівниками і не заважати шумом інструментів.

— Апчхи… — звучить у тиші порожнього кабінету, як грім серед ясного неба.

Я підскакую на місці, хапаюся за серце. В один прекрасний момент робота доведе мене до ручки… дверей психіатричної клініки.

Різко обертаюся — і кого бачу? Дитину.

На диванчику для відвідувачів сидить дівчинка, втупившись у планшет. Маленька, років три. Така миленька: пухкенькі щічки, біленьке волоссячко, платтячко кольору фуксії. На голові — громіздкі рожеві навушники з котячими вушками, що мигають усіма кольорами веселки.

Я зайшла — і навіть не помітила її. Та й не дивно: праворуч при вході стоїть шафа з документами, а за нею — диван. Саме вона і сховала її від очей.

Дивлюся на неї — і одразу не можу збагнути, що робити. Куди бігти? Кого шукати? Чия вона? Звідки взялася?

Повільно підкрадаюся до неї, стараючись не злякати. Може, це ранкова галюцинація? Може, гіпсокартон виділяє якийсь невловимий запах, що згубно впливає на мозок?

Сідаю поруч на диван.

Дівчинка відривається від мультфільму й дивиться на мене. Очі — блакитні-блакитні, як океан на яскравих фото з туристичних буклетів. Чисті, глибокі, ніби знають більше, ніж належить трирічній дитині.

Тягну до неї руку — повільно, наче боюся, що вона зникне, як міраж. Або, злякавшись, закричить.

Торкаюся навушників. Світлодіоди мигають ліниво, як сонні світлячки. Обережно знімаю їх. Дівчинка не чинить опору. Просто дивиться на мене тими ж океанськими очима — глибокими, прозорими, ніби в них відбивається небо.

У кабінеті стає особливо тихо. І в цій тиші раптом чутно пісеньку — вона грає в навушниках, що впали їй на плечі. Мелодія дитяча, проста, але в цій обстановці звучить майже моторошно. Наче з іншого світу.

— Привіт… — кажу ледь чутно.

— Пивіт, — відповідає вона весело, наче ми давно знайомі.

— А як тебе звати?

— Поля. А тебе? — кумедно нахиляє голову набік.

— Майя…

— Майя, — повторює вона задумливо. — Як бджілка?

Порівняння змушує мене усміхнутися.

— Ну… зважаючи на те, скільки я працюю, то так — як бджілка. — Здається, контакт налагоджено. Вирішую перейти до головного. — А як ти тут опинилася, Поля?

— Мама пивела.

— А де мама? Куди пішла? — трохи підводжуся і виглядаю з-за шафи в коридор, наче чекаю, що хтось ось-ось зайде.

— Усла мама, казала сдати тата.

— Тата? Твій тато працює тут?

Вона так активно закивала головою, що в мене аж трохи запаморочилося.

— А як його звати?

А Поля замість відповіді лише знизала плечима.

— Ой! — вигукує, кидає планшет на диван і кидається до свого дитячого рюкзачка. Недовго порившись, дістає файл з якимись паперами. — Воть, мама казала одать.

Передає мені файл і повертається до перегляду мультика. Відкриваю файл і дістаю… документи. Першим іде свідоцтво про народження. Пробігаю очима: Краснова Поліна Олегівна… Мати — Бобко Вероніка Василівна. У графі «батько» значиться Краснов Олег Юрійович…

— Оце так поворот… — одразу напрошується заїжджений мем.

Підіймаюся з дивана і на ватних ногах іду до свого столу. Чомусь я так розхвилювалася, наче ця ситуація стосується особисто мене… Від усієї нестандартності, навіть абсурдності й дикості, я б сказала, тіло стало м’яким, а пульс прискорився.

За свідоцтвом про народження йде нотаріально завірена згода на усиновлення Краснової Поліни її біологічним батьком — Красновим Олегом Юрійовичем.