Розділ 7.

Майя.

Моє навчання перетворюється на справжні муки.

Я не можу пояснити свою поведінку навіть собі. Щойно Олег Юрійович сідає поруч і починає крок за кроком пояснювати принципи роботи програми — моє тіло починає тремтіти, пітніти, червоніти… робити все, що завгодно, тільки не працювати. Я стискаюся від думки, що недостатньо розумна, недостатньо зібрана, недостатньо… доречна. У його присутності я гублюся. Стаю смиканою, неуважною дурепою, яку хвилюють зовсім інші питання.

Наприклад, мені раптом здається, що від мене тхне потом, нігті на руках неакуратно обрізані, а навіть вимите зранку волосся виглядає недостатньо чистим.

— Майя, де ви літаєте? — його голос повертає мене до монітору. Він сидить за моїм комп’ютером і терпляче, але з легкою роздратованістю, демонструє роботу з розділом звітів.

— А? Я тут, — видавлюю я, поспіхом поправляючи волосся і намагаючись сховати збентеження за діловою маскою.

— Ви записуєте? — киває на блокнот і ручку в моїх руках. — Чи ви вже все знаєте? — Він не кричить. Але суворість у голосі пронизує.

— Записую… — відповідаю сумно. — Куди ж мені все знати…

— Вам це не цікаво? — відкидається на спинку мого робочого крісла і дивиться так… що я починаю нервувати ще більше.

Мені здається, що він дивиться на мій ніс, і я одразу починаю його терти — раптом там щось вилізло… не дай Боже прищ, а раптом коза з носа! Ганьба! Тільки цього мені ще бракувало…

Переводжу погляд на колег за скляною перегородкою, намагаючись знайти в них підтримку. Але ніхто не звертає на нас уваги — вони теж зайняті, з ними працюють IT-спеціалісти. Колеги, на відміну від мене, зосереджені й зібрані. Звісно, у них є стимул. Олег Юрійович загнав їх у такі рамки, що кожен тепер готовий рвати й метати, аби вибитися в лідери. Тепер загальний показник продажів — не показник. Кожен працює на свій результат, від якого й залежатиме зарплата.

Між мною та ними завжди були натягнуті стосунки, а скоро виросте справжня стіна. Учора почали встановлювати металеві профілі.

Раніше присутність колег мене дратувала, а тепер я шкодую про рішення керівника. Тепер ці профілі — як каркас моєї ізоляції. Як перший крок до особистої пастки. Бо з кожним днем мені все менше хочеться залишатися з ним наодинці.

Ні, він не переходить межу і не дозволяє собі зневажливого тону, не вимагає від мене неможливого, і тим більше не порушує меж. Але його присутність перетворює мене не на кращу версію себе.

Знову переводжу погляд на Олега. Його губи ворушаться. Він щось говорив, а я не слухала! О, Боже! Який жах! До візуальної картинки підключаю звук:

— …модель, що відображає шлях клієнта від першого контакту з компанією до покупки. Вона допомагає зрозуміти: на якому етапі «втрачаються» ліди, які кроки працюють ефективно, де потрібно вдосконалити процес…

Хмурюся, намагаючись зрозуміти, про що він. І Олег миттєво зчитує моє збентеження.

— Ви мене слухали, Майє? — запитує таким тоном, що я розумію: довела чоловіка до тихого психозу.

— Звісно, — відповідаю впевнено, не вагаючись, ніби це допоможе залатати прірву в моїх знаннях.

— Повторіть… — він складає руки на грудях, і сорочка натягується, окреслюючи м’язисті передпліччя.

І знову! Я розумію, що нічого не розумію. Тіло реагує швидше за голову. Мозок у паніці шукає відповідь, а я відчуваю, як щоки зрадницьки наливаються рум’янцем.

— Вона допомагає зрозуміти… — починаю мекати, намагаючись скласти з почутого хоч якусь фразу.

— Хто — вона? — запитує вимогливо.

— Модель?.. — вимовляю це більше як запитання, ніж як відповідь, сподіваючись, що він прийме хоча б спробу.

— Як називається модель? — крила його носа помітно роздуваються, видаючи ледь стримуване роздратування, яке він усе ще старанно пакує в обгортку професіоналізму.

Дивлюсь на нього, наче на екзаменатора, в якого немає ні часу, ні бажання приймати перездачу. Голова знову порожніє, всередині — лише білий шум. І всі думки — зовсім не про… «воронку продажів»… Точно, «воронка продажів»!

— Воронка продажів! — вигукую радісно. Згадала! Майстерність — вона або є, або її немає… не проп’єш і не забудеш, навіть якщо мозок на секунду пішов пасти хмари чи рахувати овець.

— Добре… — тягне задумливо. А потім запитує таким тоном, ніби справді намагається зрозуміти: — Майє, що відбувається?

— А що відбувається? — питаю з нервовим смішком.

— Ти що, закохалась? — отак спокійно він видає своє припущення.

— Пф… Ні! Звісно, ні!

— Та годі тобі, це нормально… — і тон такий… довірливий, заспокійливий. І перехід на «ти» здається доречним…

Нічого це не нормально — вести такі розмови з керівником. І взагалі, з чого він узяв, що я в Нього закохалась?

— З чого ви це взяли? — голос звучить рівно, але всередині все вібрує.

— Почуття — це добре… — каже він без осуду, майже з розумінням, але тут же змінює тон: — Але залишай їх за порогом.