Розділ 6.

Майя.

Вперше в житті запізнююсь на роботу. І не тому, що проспала, застрягла в заторі чи зламалась машина — тьфу-тьфу-тьфу — а тому, що поїхала в лікарню до Івана Івановича. Все ж таки ми стільки років працювали разом… Було б якось не по-людськи просто забути про нього.

Зрозуміло, що мої апельсини йому, звичайно, й не дуже потрібні, але увага — це завжди приємно.

Прослизнувши повз пост медсестри, поспішаю до його палати. Вчора ввечері я зателефонувала його дружині й дізналася, в якому відділенні та в якій палаті він лежить. Якщо чесно, стосунки з нею у нас завжди були натягнутими — вона чомусь думала, що між нами роман. Переконувати її в зворотному було б марно… спілкувалися лише за потреби. Тож довелося трохи злукавити, сказавши, що прийду не сама, а з колегами.

І ось я, формально постукавши у двері, прослизнула в палату. Іван Іванович уже не спить — сидить у ліжку, спершись спиною на узголів’я.

— Добрий ранок, — чомусь кажу пошепки, хоча в палаті більше нікого немає.

— Ой, Майєчко, привіт, — Іванович підтягнув вище ковдру, прикриваючись, наче сором’язлива дівчина. — А ти чого тут?

— Та… до вас… Ось… — ставлю на стілець пакет із фруктами та соком. — Я, правда, не знаю, що вам можна…

— Не варто було, в мене все є. Ти сідай-сідай… Ну, розповідай, що там у вас нового? — в ньому прокидається явний інтерес.

— Та що нового… — винувато опускаю очі, наче це я привела нового начальника на ще не остигле місце Івана Івановича. — Начальник новий…

— Ну і як він?

— Активний… амбітний… — намагаюся добирати слова, балансуючи між старим і новим босом.

— Кажуть — акула. Куди мені, старому, з таким змагатися.

— Ой, ну що ви таке кажете! Який же ви старий… — хочеться засипати Івановича компліментами, але він відмахується, чітко даючи зрозуміти, що сам усе прекрасно про себе знає.

— Як мої вічні ледарі сприйняли зміни?

— Гостро, але покірно. Без бунтів і барикад.

— А ти як? Контакт налагоджено? — каже з якоюсь надто загадковою інтонацією. Хмурюся. — Та годі тобі. Наскільки я чув, він молодий… явно молодший за мене… Скільки йому? За тридцять? — Киваю, підтверджуючи. — Бачив його всього раз, після чого й загримів у лікарню… м-да… але, як на мене, зовнішність цілком пристойна… не красень, як я, але з пивом зійде.

— Добре, що я не п’ю пиво, — хмикаю, розтягуючись у усмішці.

— А дарма. З таким підходом усіх женихів розженеш. Ти ж дівка хороша, вже час народжувати. — Я мало не захлинулась повітрям — от це відвертість! — Думаєш, був би я молодший — не почав би тебе кадрити?

— Та що ви таке кажете, Іване Івановичу? Добре, що ваша дружина не чує, а то одразу б відправила мене в травматологію.

— Ой, куди ж я без своєї Людмили. Сорок років разом — це не жарти. А щодо нового начальника — то так… стареча ревність і буркотіння. Зайняв мою посаду, кабінет, привласнив мою секретарку…

— Ніхто мене не привласнював, — одразу обурююся.

— Що, навіть жодного разу не чіплявся?

— Ні! Та він фактично працює з обіду п’ятниці, а сьогодні лише вівторок, — нагадую йому. Може, після інфаркту в нього вже проблеми з пам’яттю?

— Справжньому чоловікові достатньо одного погляду, щоб розгледіти діамант у звичайному діловому костюмі. І взагалі — плюнь ти на роботу, займися особистим життям.

— Щось раніше ви таких порад мені не давали…

— Я вже не твій начальник, тому можу. Та й знаєш… на лікарняному ліжку все бачиться інакше.

— Ну… я поки не на лікарняному ліжку, тож дотримуватимусь робочого графіка.

Наш діалог і далі рухався б у дивному руслі, але медсестра, яка зайшла зі штативом для крапельниці, порушила приватність. За нею увійшла й дружина Івановича.

— Добрий ранок, — підскакую зі стільця.

— Доброго… — оглядає палату з прискіпливістю. — А де ж усі?

— Ви буквально на кілька хвилин розминулися, — піднімаю пакет із гостинцями й демонструю його як доказ своїх слів, ніби він вміє говорити й може підтвердити.

Дружина Івановича — жінка міцна. Ми явно з нею в різних вагових категоріях, тому я її трохи побоююсь.

— Це від колег, — ставлю пакет на тумбочку. — Ну все, я побігла, — задкую до дверей. — Одужуйте!

Вилітаю з палати, як ужалена. Думка про травматологію змушує мене швидше перебирати ногами.

Лише в машині видихаю… але ненадовго: на мосту — аварія, доводиться їхати в об’їзд.

Запізнююсь уже на цілих п’ять хвилин. І хоч їхати залишилось зовсім трохи, відчуваю, що мене вже згадують. Головні індикатори — червоні вуха й гикавка.

Добре, що я в машині одна: гикаю так голосно, ніби проковтнула жабу, а вона тепер подає голос із глибин мого шлунка.

Нарешті паркуюсь і біжу — кожна секунда має значення. Хоча, якщо подумати, загальний час запізнення вже не грає ролі — хвилиною більше, хвилиною менше… все одно доведеться виправдовуватись і слухати буркотіння. А воно буде, я знаю. Всі вони — Олеги — люблять побуркотіти.