Розділ 5.

Весь понеділок проходить під гаслом: «Вирішимо всі проблеми п’ятирічки за один день».

Усі навколо бігають, передають одне одному якісь папери, кидають багатозначні погляди… І в цій метушні я виконую роль дзиґи. Кручусь, кручусь, намотую невидимі кола…

До вечора – голова йде обертом, а ноги гудуть. Без сил падаю в своє робоче крісло з чітким бажанням – скинути туфлі й витягнути ноги. І я б це зробила, якби не начальник, який виходить зі свого кабінету.

— Майє Олександрівно, до завтра, — махнувши рукою, прямує до виходу.

Мені лінь навіть язиком поворухнути, тому кажу:

— Угу.

Олег Юрійович відкриває двері, але не поспішає виходити. Пильно дивиться на мене, щось обмірковуючи.

— Ви, мабуть, засмутилися, що сьогодні ми не почали навчання?

Від його слів мої очі повільно округлюються. Дивний… Чого б це я засмучувалась через таку дурницю?

— Я розумію, що інші співробітники вже на першому етапі, а ви відстаєте, але не хвилюйтеся, ми все завтра надолужимо. Я б і сьогодні приділив вам час, але самі бачили, який шалений ритм був увесь день. А от завтра…

— Так-так, завтра ми з вами все надолужимо, — вставляю, щоб йому й на думку не спало залишитися.

— Я міг би приділити вам… — змахнув рукою і глянув на наручний годинник, — ні, не можу. У мене ще зустріч.

— Шкода, — видаю тоном, у якому зовсім немає й краплі жалю. — Тоді до побачення.

— До побачення.

Щойно двері за начальником зачиняються, відкидаюся на спинку крісла й кладу ноги на стіл.

— Кайф… — мій стогін задоволення луною розлітається по порожній приймальні.

Ранок вівторка. Вирішила не балувати нового начальника своїми ранніми приходами, тому заходжу до приймальні на початку дев’ятої.

А тут уже аншлаг.

— Це що за несанкціонований мітинг? — завмираю на порозі.

— Ой, Майє, доброго ранку! — Каріна підскакує до мене, тицяє в руки стаканчик кави з тієї самої кавомашини, що призначена виключно для начальника.

Найцікавіше, що мітингує лише жіноча частина колективу. Окидаю поглядом учасниць: Аня, Лєна, Зоя… і, звісно, Каріна. У всіх в очах блиск очікування.

— Чого ви так на мене дивитесь? — відпиваю з стаканчика. І одразу кривлюсь. Чорна, без цукру… і як він п’є таку гидоту?

— Розповідай, — видає з придихом Аня.

— Що саме? — щиро дивуюсь. Ми ніколи не були подругами, тому такий явний інтерес до моєї персони виглядає підозріло.

— Хто він? Що ти про нього знаєш? — інстинктивно зводжу брови.

І тут до мене доходить — як до качки на сьомий день. Їм цікава персона начальника. Ніяких душевних розмов не буде. Їм подавай смажені факти про керівника!

— Дівчата, — осудливо хитаю головою і йду до свого столу, — вам що, більше нічим зайнятись?

— Ой, прямо свята! — змахує руками Каріна і відбирає у мене стаканчик з кавою, наче це знак якогось таємного братства. — Ще скажи, що він страшний, кривий і дурний. Чоловік — вогонь! А яка в нього харизма випирає? — підморгує іншим. — Тільки от питання: чи є в нього хтось?!

— А якщо є, то що? — Аня збиває волосся на голові. Вона, звісно, дівчина молоденька і симпатична, але… Мені хочеться вірити, що не всі чоловіки ведуться на таких ідеальних лялечок, легких на підйом. Аня з тієї категорії дівчат, для яких гроші — головний аргумент чарівності, краси, розуму.

— Я вчора була в бухгалтерії… — змовницьки починає Зоя, — дівчата сказали, що в паспорті в нього немає штампа. І взагалі, він місцевий, просто давно переїхав до столиці. А зараз його повернули, щоб підняти відділ.

— Ох, я б з ним теж попотіла, — закочує очі Каріна, — щось піднімаючи…

Морщуся від недвозначності фрази… Оце вже у неї фантазія працює в понаднормовому режимі… шкода, що це не стосується роботи. Її звіт з продажів я чекаю вже тиждень — жодних ознак життя, в комі.

Ставлю свою сумку на стілець і відкриваю папку з поштою. Починаю демонстративно перебирати. Не хочу брати участь у їхніх плітках.

— А в відділі кадрів сказали, — вставляє свої новини Лєна, — що дітей у нього точно немає. Вони ж збирають свідоцтва про народження для новорічних подарунків від профспілки, так от він сказав, що йому подарунок ще років п’ять точно не знадобиться…

— Завзятий холостяк… — робить висновок Каріна. — І це добре, я дітей не дуже люблю, особливо чужих.

— Так і є… Діти — руйнівники сексуального життя, — підтакує Аня.

— Дурниці, — видаю свою думку.

«Красуні» обертаються на мій голос. У погляді — осуд і посил, що порожньому місцю слова не давали…

— Що? Взагалі-то це ви в моєму кабінеті, — кажу з викликом, нагадуючи дамочкам, що це вони тут «у гостях».

Судячи з їхніх поглядів, вони не згодні й готові спалити мене на вогнищі з криками: «Відьма», але начальник, який заходить до кабінету, рятує мене від розправи.