Розділ 4.

Майя.

Чоловіки…

Слова, сказані вчора сусідками, не дають мені спокою. З самого ранку суботи мене хвилює питання:

— Чи потрібен жінці чоловік у сучасних реаліях?

З якої сторони я не підходила до осмислення цього питання — нічого путнього в голову не приходить. Навіть натирання бабусиного кришталю, що дістався у спадок разом із квартирою, не допомогло знайти відповідь.

Може, справа не в «потрібен чи не потрібен», а в тому — який саме чоловік і які стосунки…

Прийшла до висновку, що чоловік таки потрібен… хоча б для здоров’я. Тільки де його взяти?

В офісі чоловіків вистачає. Навіть неодружених і плюс-мінус мого віку. Але службовий роман — це звучить банально. І добре, якщо стосунки складуться і переростуть у щось постійне, а якщо ні… Один раз, не з тією людиною, може і нічого не принести, навіть банального задоволення, а от репутацію зіпсувати — запросто.

І потім, у чоловіка «не склалося» — це досвід, а у жінки — тавро легковажної.

Та й коли будувати стосунки, якщо навіть п’ятничний розклад таро по радіо обіцяє лише роботу? Ні тобі романтичних зустрічей, ні квітів, ні флірту… А те, що карти бачать у новому начальнику союзника — звучить як мінімум дивно. Важко уявити, що треба зробити, щоб витягти з нього хоча б слово подяки.

Невчасно спливає його образ… Якби побачила десь на вулиці — могла б вважати його цікавим. Можливо, навіть затримала б на ньому оцінюючий погляд. Безглуздо сперечатися, доводячи протилежне — він справді цікавий чоловік. Але милуватися ним краще з відстані кількох десятків метрів. Та й взагалі — краще не знайомитися…

І ні, щоб у вихідні відпочивати — я вперто засмічую свій мозок подібними роздумами.

Як минула неділя — одразу й не скажеш… Якось…

Очі відкриваються, наче за клацанням. На годиннику — початок п’ятої, понеділок.

Від самої думки, що сьогодні доведеться здати начальнику перелік виконаної роботи, стає не по собі. Страх сковує все всередині, осідає неприємним осадом. Про який сон тут узагалі може йтися…

Я, звісно, часто приходжу на роботу раніше, ніж потрібно, але о пів на шосту — це вперше. Розумію, що навіть для мене — це занадто, але нічого не можу з собою вдіяти.

Заспаний, здивований охоронець проводжає мене таким поглядом, що я сама починаю сумніватися у своїй адекватності.

Але щойно сідаю за стіл і вмикаю комп’ютер — усі сумніви зникають. Вмикається мозок, який починає уважно вчитуватися в посадові обов’язки, доповнюючи перелік все новими й новими пунктами.

Випадково зачіпаю рукою ручку, і вона падає зі столу. Нахиляюся, щоб підняти. Щока торкається поверхні столу, на якому розкладені папери, очі повільно закриваються — і на секунду я вимикаюся…

— Кхм-кхм… Спите на робочому місці, Майє Олександрівно? — різко підскакую, почувши голос над головою.

— Та я б ніколи! З чого ви взяли? — миттєво випрямляюся, намагаючись сфокусувати погляд на Олегові Юрійовичу, що стоїть просто переді мною.

— Текст… відбитий на вашому обличчі, підказав… — хмуриться, прищурюється і наближається. Погляд блукає по моєму обличчю. — Можу посперечатися, але тут написано: «Наказ», — вказує пальцем на мою щоку.

Тру щоку рукою, від чого вона починає палати… Чи це від його пильного погляду?

— Дурниці… — бурмочу собі під ніс і переводжу очі на годинник. Він показує 8:31, востаннє я дивилася на нього, коли було 7:15… Невже я справді заснула?

Від цієї думки мені стає страшенно незручно. Тепер мої червоні щоки вкриваються плямами, наче при алергічній реакції.

— Вам хтось або щось не дає виспатися вдома? — він обходить стіл, зупиняється поруч і спирається на нього стегнами. Від чого наша розмова миттєво набуває «довірливого» відтінку.

Ось що-що, а своє особисте життя я точно не готова обговорювати з начальником. Тим більше — за повної її відсутності.

— До початку робочого дня ще двадцять вісім хвилин, — кидаю я, натякаючи, що в цей час маю повне право робити все, що заманеться. Навіть спати.

— Це так… — погоджується він, відривається від столу і прямує до дверей свого кабінету. — Ну тоді, рівно через двадцять вісім хвилин, будьте ласкаві принести мені каву. Не заснете? — уточнює з явною єхидністю.

— Що ви! Ваша присутність за стіною — бадьорить не гірше подвійного Еспресо, — відповідаю в тій самій манері, не стримавши легку усмішку.

Хмикнувши, зникає. А я нарешті видихаю. Оце початок тижня!..

До дев’ятої підтягуються колеги. Кожен, заходячи до свого кабінету, одразу переводить погляд на мене, ніби намагається прочитати останні гарячі новини. Єдине, що можу їм повідомити — начальник на місці.

Рівно о дев’ятій стукаю до кабінету начальника і заходжу з кавою та роздруківкою своїх посадових обов’язків.

— Прошу, — ставлю чашку на стіл і кладу поряд папери.

— Угу, дякую, — бере і чашку, і документи. Відпиває ковток і починає читати.

Хочу піти. Може, йому буде простіше скласти про мене враження без моєї присутності. Нехай читає і радіє, що йому дісталася така відповідальна і працьовита Я!