Розділ 2.

Майя.

Як зазвичай реагують на нового начальника, якщо ще хвилину тому перед очима був зовсім інший чоловік? Іван Іванович — приємний чоловік за шістдесят: трохи дивакуватий, зі своїми тарганами, але загалом — цілком терпимий. А цей… у нього відверто хижий вираз обличчя. Просто з порога — готовий рвати й метати.

Особисто я не можу зібрати думки докупи. Стою, мов зламана лялька — з перекошеним, розгубленим виразом обличчя.

— Добрий день… — нарешті наважуюся хоч щось вимовити.

— Угу… Посада? — клацає пальцями та вказує на мене.

— Секретар-помічник, — відповідаю, відчуваючи, як всередині піднімається хвиля тривоги.

От я вчора Всесвіту питання-запит надіслала: «Звільнитися?», а він узяв і прибрав знак питання, замінивши його на знак оклику. Чи готова я сьогодні до звільнення? Ні! Мені потрібна робота, мені потрібна хороша зарплата! Я не готова йти на біржу праці… Я хочу їсти хліб з маслом... а іноді — навіть з червоною ікрою.

— Ім’я, — продовжує сипати питаннями новоявлений начальник.

— Майя, — кажу ледь чутно.

— Майя — хто?

— Майя — я, — розводжу руки в сторони, показуючи себе в усій красі.

— По батькові? — закочує очі, натякаючи, що з нами, дурненькими, дуже важко розмовляти.

— Олександрівна.

— Ну що ж, Майє Олександрівно, приємно познайомитися. Я ваш новий начальник, замість Івана Івановича.

— А куди ж його… — запинаюся, підбираючи слово. «Заслали» якось недоречно звучить.

— Вчора потрапив до лікарні з інфарктом.

— Все так серйозно? Є шанс, що одужає? — натякаю, що, можливо, даремно цей тип тут розкладає свої речі.

— Обов’язково, тільки потім одразу на пенсію, — вбиває мою фантазію на корені.

— Зрозуміло… — протягую з сумом. — А як вас звати? — прокладаю невидимий місток до нового начальника.

— Олег Юрійович.

Мої очі округлюються. Олег… Його звати, як мого колишнього. Жах… кінець світу. Мій Олег був таким самовдоволеним ідіотом, аб’юзером та скнарою, що два роки з ним можна зарахувати як гарячий стаж — у подвійному розмірі.

— Напевно, Близнюки?.. — раптом виривається в мене. О, жах! Я сказала це вголос?! Тільки б не почув…

— Ні, Овен, — відповідає так невимушено, наче ми обговорюємо робочі моменти.

І мені б змовчати… але ж ні, я продовжую аналізувати його особистість — просто при ньому й уголос.

— Овни — запальні й егоцентричні…

— Що, не сумісні? — кидає мені блискавичний погляд. — Сподіваюся, ви не захоплюєтеся астрологією в робочий час.

— Взагалі не захоплююся… просто так склалися зірки, — ліплю дурнувате виправдання. Чому я сказала «зірки», а не «обставини»?! Хочеться шльопнути себе по лобі й зникнути. Бажано — мовчки й назавжди.

— Повертайтеся до роботи, — кидає, махнувши рукою, наче відганяє настирливу муху.

Береться порпатися в ящиках столу, а я повільно розвертаюся — ноги ватні, мовби хтось вимкнув двигун.

— І!.. Каву! — раптово кричить услід.

Це перевірка? Переконатися, що я запам’ятала?

— Пам’ятаю. Чорна. Без цукру, — кидаю через плече, намагаючись звучати впевнено.

— Принесіть… — додає з тією самою інтонацією, ніби говорив це вже сто разів. А зараз — в сто перший раз повторює, не приховуючи роздратування.

Лише кивнула і вийшла. Менше слів — менше незручних ситуацій.

Виходжу до приймальні… і що бачу? Весь відділ продажу стоїть за склом і тупо чекає новин. У всіх на обличчях написано: «Ну що? Говори!» — як на мітингу, тільки без лозунгів. А що їм скажеш? Усе погано.

На їхні німі запитання відповідаю кислим виразом обличчя й заперечним кивком голови.

Реакція миттєва. Хтось закотив очі. Хтось махнув рукою з таким розпачем, наче я особисто зірвала їм квартальні премії. Дехто збився в зграйку й почав щось обговорювати пошепки — тривожно, як біля кулера після корпоративного скандалу.

Колектив мене й так недолюблював, а тепер узагалі будуть сприймати як вічного передвісника поганих новин. Ходячий прогноз штормового фронту.
Що мені лишається в цій ситуації? Правильно — зробити каву.

Захожу знов у кабінет… Олег Юрійович активно працює: висипав на стіл вміст усіх шухляд і перебирає, непотрібне летить просто у смітник. Судячи з вмісту — він викидає практично все! Хочеться обуритися, але… треба звикати до думки, що це вже його кабінет.

— Ваша кава, — ставлю чашку на стіл.

Мій погляд чіпляється за кухоль з написом: «Boss. Вирішу будь-яке питання», і стає якось не по собі. Наче Олег Юрійович викинув не просто кухоль, а людину… Нахиляюсь і витягую її зі смітника.

— Навіщо ви так?..

— Потрібна? Забирай! — легко розпоряджається чужим майном.

— Це був наш подарунок, — кажу замислено, дивлячись на кухоль в своїх руках.