Розділ 1.

Майя.

— Майя, мене немає, — повідомляє мій начальник Іван Іванович, вилітаючи з кабінету і пролітаючи повз мене зі швидкістю, що наближається до сили вітру. А з його комплекцією, скажу вам, це явно рекорд.

— А як же… — кидаю погляд на графік зустрічей керівника.

— Все скасуй! — кричить вже з коридору.

— Скасуй, то й скасуй… — бурчу собі під ніс.

У мене така робота: скасовувати, призначати, відповідати, складати… Всі ці «-ати» вже трохи втомили. Схоже, мені пора у відпустку.
Саме про це я й хотіла поговорити з начальником, але він знову майстерно ухилився.

Ні, я люблю свою роботу. Але другий рік без відпустки починає даватися взнаки: навіть колеги поступово починають дратувати…

І ось він — черговий подразник.

— Чого тобі, Смирнов?

— Куди покотився наш Колобок? Надовго?

На порозі — найактивніший і найдопитлівиший співробітник відділу продажів. Щоправда, це ніяк не впливає на його результати. Смирнов — справжня сорока, носить плітки на хвості, а за ключовими показниками — впевнений аутсайдер. Для чого його взагалі тримають? Тільки за вміння лити мед у вуха?

Іноді мені здається, що я роблю забагато для цього відділу. На моїх тендітних плечах — непомірне навантаження секретаря-помічника, обов’язки якого приліпилися до мене за шість років роботи в компанії.
Спочатку я вчилась, набиралась досвіду. А потім — разом із досвідом — прийшли понаднормова робота, безсонні ночі й повна відсутність особистого життя.

Мені всього двадцять сім! Старенька квартира, що лишилася в спадок від бабусі, машина в кредит і жодного роману за останні… три роки!
І ось він — момент внутрішнього кипіння. Я себе накрутила по повній. І найприємніше — маю на кому зігнати.

— Смирнов! Не Колобок, а Іван Іванович! Начальник відділу продажів і твій безпосередній керівник, між іншим! Він не зобов’язаний перед тобою звітувати. Зрозуміло?!

— Зрозуміло, — розтягує губи в єхидній усмішці. — Майка, тобі б мужика… бо кидаєшся на людей, як Цербер. А хочеш… — підходить до столу, нависає, сперся руками і змовницьки шепоче: — я можу разок-другий...
Його погляд ковзає по моєму обличчю, зупиняється на шиї, ниряє в розріз блузки. Мене аж пересмикнуло.

— А хочеш… — з такою ж загадковою інтонацією відповідаю, нахиляючись уперед, — я можу разок-другий показати Івану Івановичу результати твоєї «недопраці», а?

— Не дуже той хотілося, — відштовхується від столу й лінивою ходою виходить із кабінету.

Починаю нервово перекладати документи з однієї стопки в іншу.

— Не дуже й хотілося йому! – без сорому обурююсь. – Та може, це мені з тобою нічого не хочеться мати! Півень обдертий! Ходить тут, заважає працювати.

Дзвонить телефон. Беру слухавку, не дивлячись, гаркаю:

— Так!

— Чого ти така зла?

На тому кінці — Ольга, секретар-помічник генерального директора. Хороша дівчина, така ж пташка в клітці, як і я. Щоправда з невеличкими відмінностями: їй 30, у неї чоловік в відділі закупівлі та двоє хлопців десяти років. Встигла завести все до того, як робота поглинула її час. Щасливиця, щиро заздрю.

— Робочі моменти, — вже спокійніше промовляю.

— Зрозуміло, — тягне задумливо. — Знаючи ваш колектив, можу тільки уявити, що там коїться.

Не знаю чому, але саме наш відділ продажів вважається на всьому підприємстві найнекерованішим і найскладнішим.

Перепробували всі методи — від пряника до батога. Наприклад, мій кабінет секретаря відділено від загального кабінету скляною перегородкою, а не стіною. Думали, візуальний контроль втихомирить цих «болотних жаб». Але все як і раніше: у робочий час встигають і продавати, і балакати, і навіть випивати… хоча й нишком.

Пробували звільняти найактивніших, але разом з ними йшли і продажі — рівень падав так низько, що краще було закрити очі на «незручності», ніж втрачати мільйони.

Можливо, справа у керівнику — Івані Івановичу. Людина… невідомо якої школи. Методи керування — суто авторські. Працює тут від заснування підприємства — вже 25 років. Звідси — привілеї й практично необмежені повноваження.

Загалом, наш колектив — як трудовик у школі: завжди п’яний, але табуретка збита.

— Щось термінове… — підганяю Ольгу. Немає в мене ні настрою, ні бажання обговорювати Смирнова та йому подібних.

— Ігор Андрійович просить пришвидшитись із квартальним звітом… — у голосі Ольги чується співчуття. І зрозуміло чому. Мені знову світить понаднормові години. Додому потраплю, у кращому випадку, годині о десятій.

Гучно зітхаю й видаю:

- Звільнитися до біса, чи що?!

— Майя, викинь цю думку з голови! Навіть не думай!

— Як же не думати, якщо вона сама лізе в голову… й щодня стає все нав’язливішою?

— Подумай про те, що скоро новий платіж за авто. Думаєш, знайдеш краще оплачувану роботу?

Тут не посперечаєшся. Зарплата в нашій компанії вища за середню. До нас всі прагнуть потрапити, а от звільняються вкрай рідко.