Глава 6. Тихі жнива

"Чи має душу лише той, хто здатен осягнути вищі істини, чи той, хто може промовляти складні формули, чи той, хто володіє розумом, що здатен будувати міста й імперії? Або ж іскра божественного, що наділяє життям, оселяється у кожній істоті, що дихає? Коли я дивлюся в очі вівці, що з трепетом очікує своєї черги віддати останній подих, я бачу не порожнечу, а віддзеркалення чогось невловимого, що не може бути просто матерією. Воно народжується з вітальним пульсом, живе у нехитрих радощах і страхах, і куди ж воно зникає, коли тіло холоне? Чи розчиняється в ефірі, стаючи частиною великого ніщо, чи вирушає у подорож до невідомих пасовищ, де немає хижаків і болю? І чи маємо ми, ті, хто називає себе вінцем творіння, право вирішувати, що гідне вічності, а що – лише попіл?"

 З трактату "Про Срібні Нитки Життя", Теософ Аркадій, 547 рік.

Господар хутору "Тихі Жнива", старий Франко, був людиною, позбавленою навіть найменшої іскри магічного таланту – він ніколи не відчував вібрацій ефіру, не міг промовляти заклинання і не бачив уві сні складних рун. Але мав інше: відчуття практичної користі та безжальну прихильність до цифр. На відміну від багатьох своїх сусідів, які вважали магічні послуги непотрібною примхою чи небезпечною грою, Франко був прагматиком. Він усвідомлював, що залучення магії в обслуговування фермерського господарства, попри значну вартість послуг, було не лише модним чи передовим, а й таким, що приносило безпосередню, відчутну вигоду.

Франко не любив чарівників, але поважав їх. Як і теслю, що ставить дах, чи фельдшера, що витягає стрілу з рани — платиш не за фокуси, а за результат. Тому на його полі працювали гідроманти, що подавали дощ на вказану ділянку, а маги-інсектоманти створювали ефірні бар’єри від попелиці й довгоносиків. Навіть маги-аніматори, які зазвичай працюють у театрах, поставили йому кілька розумних опудал, що не тільки махали руками, а й хрипко каркали на ворон "Ану, геть звідси, мерзото з пір'ям!" – витратившись один раз, він забезпечив собі спокій на довгі роки (щоправда, іноді вони ставали занадто людяними, вимагаючи зарплатню, бо «ніщо людське їм не чуже»).

Але найбільше він цінував послуги майстра Кнохе. Франко був першим фермером, який погодився на експеримент з "вторинно реанімованим" волом. Усі сусіди глузували з нього, але віл працював без втоми, не вимагаючи їжі та відпочинку. Він просто виконував свою роботу, тягнучи плуг день у день.

Франко розумів, що його хутір — це не просто поле і тварини. Це бізнес, що вимагає вкладень, і магічні послуги були для нього тими інвестиціями, які завжди окупалися. Він був живим прикладом того, що для успіху в магічному світі не обов'язково мати талант, достатньо лише мати прагматичний розум і вміння бачити справжню цінність, що стоїть за блискучими заклинаннями.

Мауріціо крокував повз господарських забудов хутору «Тихі Жнива», вдихаючи повітря наповнене звичними для сільської місцевості запахами: свіжоскошеної трави, мокрої землі та ледь помітного, важкого духу тваринництва. Але цього ранку до них домішувався ледь вловимий металевий присмак — відлуння магії, що готувалася до роботи.

Юний маг тримав у руках так званий "Збирач останнього подиху" (офіційна назва, неофіційно Кнохе називав його просто душеловний ліхтар). Це був витончений, але водночас моторошний артефакт. Він виглядав як старовинний бронзовий ліхтар із блакитним склом, всередині якого знаходилася чарунка, куди мав вставлятися незаряджений конденсатор вітальної енергії.

Артефакт був розроблений так, щоб під час забою тварин він міг делікатно "витягувати" їхню вітальну енергію з тіла, спрямовуючи її у у конденсатор. Цей процес робив смерть майже миттєвою та безболісною для тварини, оскільки вітальна енергія відділялася до того, як біль встигав торкнутися свідомості. Це був, по суті, акт магічної евтаназії, що забезпечував гуманний кінець.

Діти фермерів ступилися довкола, бажаючи подивитися на роботу диво-інструменту.

— А як Ви гадаєте, пане магу, — запитав один хлопчик, — куди вони йдуть, як ви їх не збираєте? Душі ці, тваринячі?

Мауріціо не одразу відповів. В Академії його навчали, що душі тварин розчиняються в ефірі, стають частиною життєвого тла, повертаються у цикл. Але на практиці Вольпероне неодноразово стикався з тим, що офіційна магічна наука часто помилялася у своїх судженнях, або навіть навмисно вводила громадськість в оману.

— Не знаю, — тихо сказав він. — Відповідно до технічної документації я збираю останній сплеск життєвої енергії, а не безпосередньо душу. Наявність як  такої души у тварин взагалі є відкритим запитанням.

Дорослим фермерам було байдуже до філософських дилем, які мучили юного мага та дітлахів. Їх цікавили лише практичні аспекти: швидкий і безболісний забій. Крім того за домовленістю із Кнохе вони отримували частину дрібних заряджених конденсаторів вітальної енергії для побутових потреб, передусім для освітлення. І що найголовніше майстер забезпечував технічне обслуговування "вторинно реанімованого" вола, що вже кілька років працював на фермі, не знаючи втоми.

Коли чергова вівця була міцно зафіксована, Мауріціо активував ліхтар. Всередині загорілася крихітна мерехтлива сфера зі світло-бузкового туману, що почала повільно пульсувати. "Збирач останнього подиху" виглядав майже мирно. Якби не контекст.

Секретар некроманта наблизився до тварини. Спротив був мінімальним, майже відсутнім. Вівця лише легенько здригнулася, і в її очах, на мить, з'явилося щось невловиме, яке швидко згасло. Її тіло розслабилося. Життя залишило її тихо, без боротьби, без крику. Мауріціо відчув легкий поштовх — це була вітальна енергія, що увійшла в ліхтар, а потім осіла в камені душ.