Глава 4. Кінь для паладина Ордену Вічно Невиспаних

Канонічна клятва Ордену Вічно Невиспаних Заступників Світанку

Я, слуга Ранку, воїн Прокидання,
приймаю Сяйво Світанку в серце своє.
Відтепер і довіку пильнуватиму в темряві, коли інші хроплять.

Я не зімкну повік, доки дрімота бродить світом.
Я не похилю голови, поки не зійде істина.
Я — Заступник Світанку.
Я — перший промінь, що розганяє ранковий морок.
Я — Вічно Невиспаний.

(Усі присутні відповідають: «Зівання — гріх. Кава — спасіння.»)

Мауріціо сидів за конторкою, перебираючи папери, намагаючись звикнути до буденності моторошних послуг бюро «Другий шанс», коли двері знову відчинилися, і приймальню заповнив низький вібруючий голос, схожий на звук дзвону.

— Світанкові привітання! Я Серафіно ле Фьоре, паладин Ордену Вічно Невиспаних Заступників Світанку. Прийшов щодо мого вірного товариша, Інсомніа Експреса.

Володар голосу був високий, широкоплечий, із щетиною, що була надто благородною, щоби вважатися неохайною, в обладунках кольору потемнілого золота та плащі, кольору сонця, що сходить.

Але найбільший подив викликали його очі. Очі паладина світилися дивним протиріччям — втомою і вірою. Під ними темніли кола — не просто тіні, а глибокі відбитки нескінченних ночей на варті, молитов без кінця й битв без відпочинку, — кольору старого синця з нотками фіолетового. Шкіра навколо здавалася тонкою, майже прозорою, крізь яку проступали дрібні, тривожні судини кольору синюватої сталі, наче саме тіло запам’ятало холод світанків, які Серафіно ле Фьоре зустрів із клинком у руці. Його погляд здавалося не фокусувався на чомусь одному — ніби паладин бачив і цей світ, і щось за його межею. Втома не затьмарювала зору — вона загартовувала його. Білки очей були трохи почервонілі, наче постійне полум’я віри обпікало їх зсередини. Було зрозуміло, що власник очей звик йти далі, навіть коли інші падали з ніг — не тому, що міг, а тому, що мусив. Такі очі роблять героїв легендами, а звичайних людей — кавоманами.

Мауріціо чув про цей орден, в основному через ту славу, яку він здобув у битвах з хрономантами з іншого виміру. Казали, що паладини з цього ордену сплять лише тричі на тиждень — і то по дві години, сидячи в повному обладунку, обличчям до сходу. Бо ворог не спить, і паладини Ордену Вічно Невиспаних теж (хоча хотіли б), бо сон — для тих, хто завершив шлях, а їхній шлях ще триває.

Мауріціо здивувався, що такий величний лицар опинився в цьому похмурому бюро.

— Звітанкові привітання, пане ле Фьоре, — відповів хлопець, намагаючись виглядати впевнено. —  Я Лукіан Віпера, секретар бюро «Другий шанс». Чим можу бути корисним?

— Мій кінь, Інсомніа Експрес… — Серафіно зітхнув, і в його погляді з'явилася справжня печаль. — Знову просіла швидкість галопу. Останнім часом ми беремо участь у багатьох нічних рейдах проти орків, і його витривалість… ну, не та. Трохи кульгає на передню ліву ногу… Я думаю, йому потрібен повний огляд і, можливо, заміна деяких… частин.

Мауріціо кліпнув. Частин? Коню? Він уявив собі старого, втомленого бойового коня, що потребує ветеринарної допомоги.

– Можливо, Ваш скакун просто втомився? – делікатно припустив Мауріціо. – Тут неподалік є ветклініка…

– Він не втомлюється, – з гідністю відповів паладин. – Це ж Інсомніа Експрес! Витвір благословенного ремесла, його обслуговування суто компетенція майстра Кнохе. Ви, я так розумію, новенький, можливо, Вам варто подивитися на нього самому. Він чекає на вулиці.

Хлопець не дуже розбирався у конях, але знизав плечима, та вирішив піти. Звісно, і цікавість перемогла, і клієнт завжди майже правий. Проте ледве Мауріціо вийшов з бюро, серце його заколотилося від невідомого передчуття. На бруківці, закинувши голову і нетерпляче стукаючи копитом, стояв кінь. Але це був не звичайний кінь. Він був кольору найглибшої ночі, до того ж закований у якусь старовинну броню із химерними, явно зловісними символами. Очі коня світилися примарним червоним світлом, а з ніздрів виходив не пар, а легкий, прохолодний туман. Коли він подивився своїм недобрим оком на Мауріціо, то серце хлопця опустилося у п’ятки.

Це був не живий кінь. Це був нічний кошмар, втілений у формі коня, що стояв під сонячним світлом, і його тінь здавалася густішою, ніж усе навколо. Юний маг бачив достатньо подібних істот у книгах-бестіаріях, щоб зрозуміти, що це таке. «О, святі духи Леверанто! — промайнуло в його голові. — Цей паладин їздить верхи на нежиті! Тепер все стало на свої місця. Конденсатори вітальних імпульсів це камені душ, а мій роботодавець – некромант!».

Підійшовши ближче, Серафіно ле Фьоре пестливо погладив свого моторошного коня, похлопав по закованому у метал крупу. Хлопець звернув увагу на приторочений до боку щит з гербом ордену – у центрі було золоте око із зіницею у формі пісочного годинника, від нього розходилися сонячні промені. Під оком — схрещені ложка та меч, як символи постійної готовності до сніданку й битви. Над оком був девіз: "In Somno Veritas, Sed Non Nostra" («У сні істина, але не для нас»).

– Правда він сама досконалість? – запитав паладин, дивлячись на свого коня з більшою ніжністю, ніж переважна частина чоловіків дивилася на своїх дружин.

– Так, він дуже… красивий. – вичавив із себе хлопець. Він якось одразу підсвідомо зрозумів, що заперечити красу коня буде рівнозначним тому, щоб сказати жінці, що її дитина потворна. – Але його зовнішність трохи… лячна.

• - У якому сенсі? – не зрозумів Серафіно.
  • Самі подумайте. Він чорний як ніч, у нього червоні очі, морозне дихання, а його обладунки вкриті якимось окультними письменами. – несподівано відверто видав Мауріціо.
  • О! Ви про це, – махнув рукою паладин, – він іноді дійсно випадково лякає дітей і священників. І у бою може застосовувати до ворога погляд, який викликає паніку. Але він священна тварина, я ж з ним присягу складав. Правда тоді його ще звали Святий Поніфіцій. Зараз він відкликається на обидва імені…
  • А як так сталося, що у нього змінилося ім’я? – запитав хлопець, намагаючись трохи змінити русло бесіди.
  • Коли проводилося засідання Пріорату Несплячих, на якому вирішувалося чи надати мені дозвіл використовувати цей витвір відновлювальної аніматроніки, один з пріорів багато щось розповідав про безсоння та каву еспресо, і секретар засідання недочув та помилково вписав у протокол замість імені «Святий Поніфіцій» – «Інсомніа Експрес». А з протоколу вже воно перекочувало в усі дозвільні документи. Тож потім довелося привчити коня відгукатися на нове ім’я.
  • Тож я все-таки не перший, у кого виникали сумніви, щодо природи Вашого скакуна? – з полегшенням видохнув Вольпероне.
  • Так, не перший і не останній. Нещодавно мене не хотіла пропускати охорона мосту через Прірву Пожирачів Душ. На щастя у мене є і дозвіл від Пріорату, і сертифікат від майстра Кнохе, крім того я нагороджений орденом «За варту під Трьома Сонцями», за те, що вистояв на бойовому чергуванні, коли три різні часові пояси зійшлися магічним чином, і це багатьох переконує.
  • А в когось з Вашого ордену є ще подібні коні?
  • Ні, мій Інсомніа Експрес один такий. У лавах нашого ордену принаймні. Деякі брати користуються конями-механоїдами чи конями-големами, але це все тупі бездушні створіння. А мій бойовий кінь розумна істота зі своїм норовом та характером, із пам’яттю про те, як він був звичайним конем. Він не спить, не відчуває білю і втоми у звичайному розумінні, не хворіє, не їсть і не п’є, не боїться магії чи демонів, але при цьому може бути дуже дружнім та приязним. А скільки разів Інсомніа Експрес вивозив мене пораненим з поля бою, я вже не згадаю навіть.
  • Я так розумію майстер Кнохе добряче попрацював над його зовнішністю?
  • О, так! Це відбувалося не за один раз, а поступово, і я встигав звикати до змін. Чорний колір замість оригінального білого майстер Кнохе запропонував, бо він не такий мазкий. Мені це рішення здалося достатньо резонним і навіть трохи елегантним, але, як на диво саме через це на засіданні Пріорату дуже сперечалися. Я тоді сказав на це, що кава теж чорна, але вона допомагає зустріти світанок, і це всіх переконало.
  • Справді мудро. А червоні очі?
  • Адаптація для того, щоб краще бачити у темряві. Принаймні, так казав майстер Кнохе. Хоча особисто я вважаю, що вони просто палають божественним вогнем. У нашому Ордені Вічно Невиспаних у всіх червоні очі — то вже наша внутрішня традиція, так би мовити.
  • Зрозуміло. А морозне дихання?
  • Система охолодження. Він не покривається милом та не перегрівається навіть у найспекотніші дні.
  • А звідки ці моторошні обладунки? – Мауріціо хотів додати, що вони швидше пасували б скакуну лицаря смерті, але у нього вистачило розуму це не бовкнути. – Невже їх також виготовив майстер Кнохе?