Розділ 21

На моїй рідній кухні пахло трав'яним чаєм. Насичений аромат, який супроводжував мене з дня, коли почалася моя пам'ять – ще в Аратсішані, потім на втіках, а тепер і в невеликому містечку, де пройшла більша частина моєї юності. Я вдихала цей аромат і трохи сумувала.

Маел, який стеріг мене вже тиждень, відірвався від читання і кинув на мене уважний погляд, але я лише натягнуто усміхнулася у відповідь.

Під вартою я просиділа весь час пошуків Сенера Тора. Безрезультатних, слід зазначити, пошуків. До стін мого рідного дому ректор академії магістр Бімар Сноррі сам особисто приніс мій диплом і вже підписаний лист практики заразом. Льєр Гаррі Томпсон видав мені ліцензію Роуз теж через ректора. Здається, тепер він був зовсім не радий, що уклав угоду саме з недолугим дівчиськом недоучкою, яка скрізь сунула носа і тепер накликала біди на Горенгвільський слідчий відділок. Не Тора ж звинувачувати. І тим більше не себе. З іншого боку, може хоч ремонт тепер зроблять, якщо сама корона звернула увагу на наше містечко.

Роуз майже відразу отримала місце цілителя в госпіталі. Мабуть, тому, що були відсутні інші кандидатури з досвідом і дипломом, а Мелані вирішила не залишати рідні місця і набратися досвіду помічницею головного цілителя. Вперше за довгі роки Роуз була щиро щаслива. Особливо після того, як Кларенс зробив їй пропозицію.

Мелані все ж таки не наважилася розповісти мені про випускний, на який, крім мене, не з'явився ще й Етклонер. А от про те, як його відправили до закритої військової школи, щебетала годинами. Всі знали чиїми стараннями, але ніхто, крім Мел, не наважувався сказати це вголос. А ось про їхні побачення з Еріком вона небагатослівно і стримано зронила: «Побачимо!». Це точно. Еріку доведеться постаратися, щоб приструнити Мелані.

Зате ми довго і дуже відверто розмовляли з Роуз, навісивши полог тиші.

Про місто, храм, маму та батька, про війну, про те, як довелося тікати хоч кудись, щоб зберегти життя мені.

Про багато що... Від цього було боляче. Але саме під час наших розмов я все виразніше усвідомлювала – цю рану неможливо було залишити так і забути. Її треба було лікувати. Але від цього ставало ще й муторно.

Ув'язнення мало і безперечно позитивні сторони. У мене з’явилось дуже багато часу для книги льєра Сумаха. Боги, якою ж багатогранною і неповторною була моя магія. Яку могутність та небезпеку зберігала. І скільки всього можна було б зробити хорошого, якщо оволодіти нею повною мірою. Якоїсь миті я усвідомила, що хочу цього. То була моя природа, моя сила. Нерозумно відмовлятися від того, що справді даровано богами. Але якщо весь час жити пліч-о-пліч з імперцями – бажання залишиться просто бажанням.

– Чого ніс повісила, великий слідопит усіх часів? – все ж таки заговорив Маел, перевертаючи сторінки якогось жіночого надушеного роману, з закоханою парочкою на обкладинці.

Дивно, але шанувальником цього жанру була Мелані, і якось подібні уподобання у мене не в'язалися з образом суворого темного імперського мага, повелителя часу, що заглядає в минуле. Маел взагалі був страшенно суперечливий, але водночас... надійний. Інтуїтивне відчуття, підтвердження якого ховалося в деталях його спілкування з Кіраєм і раніше.

– Чай будеш? – запитала я, замість відповіді на його запитання.

Годинник глянув на мене так, ніби в такому простому питанні побачив страшний план повалення Імператора. Хоч я б його з радістю скинула прямо зараз.

– Що трапилося? – прямо спитав Маел.

Так, зовсім нічого. Взагалі, з приїздом цього загону в Горенґвіль у моєму житті нічого не відбувалося і нічого не траплялося. Але говорити я про це, звичайно, не стала. А все ж таки набралася хоробрості і запитала.

– Чому Кірай не прийшов жодного разу за цей тиждень? Невже так зайнятий пошуками Сенера Тора, що не викроїв і години, щоб побачитись?

Прозвучало дуже вимогливо та нервово. Найгірші підозри переслідували мене у кошмарах. Але я себе весь час заспокоювала тим, що якби він і справді знав, що я маг крові, то не сиділа б під вартою одного єдиного Маела. До того ж мій сторож не відмовлявся від їжі та пиття. Значить, не боявся, що я заволодію його розумом. Адже так? Чи було якесь інше пояснення цьому? Боги! Найстрашніше – мучитися підозрами та здогадками.

– Так... краще б на чай погодився просто і не питав нічого, – скривився Маел, знову розгорнув свою книженцію і вдав, що повністю захоплений романом.

– Я тебе за язик не тягнула, – тепер мені вже мовчати не хотілося. – Ти сам запитав.

Знизала байдуже плечима, ніби й не чекала відповіді ні зараз, ні в принципі. Невгамовна рятівниця Су, окинувши мене засуджуючим поглядом, стягла печивко з тарілки та відлетіла якомога далі від неприємної розмови. Вона все ще на мене сердилась, не намагалася розмовляти, але не відлітала і справно тягала пироги та печиво з тарілок.

На моє зауваження Годинник відреагував якось нервово. Плеснув книгою і відкинув її на стіл, вп'явшись у мене засуджуючим поглядом.

– Йому зараз краще… побути одному, – наче зважуючи кожне слово на терезах, повільно заговорив Маел. – Подумати, розібратись у собі… у нього все складно… якось. І тобі буде теж з ним непросто. Потерпи просто. Час потрібний. Боги, чому я взагалі тобі це все пояснюю? Самі розбирайтеся у своїх справах.

Зло закінчив Годинник, знову взяв книгу в руки і так розкрив, що я всерйоз занепокоїлася, як би не перервав навпіл. Але слава богам, обійшлося.