Розділ 20

Боги, я навіть подумати не могла, що добрий, веселий, співчутливий дідусь може бути такою потворою насправді.

Вмить пронизливий морозний вітер вп'явся в обличчя, прошив наскрізь формений кітель. Ніби відчув мій настрій.

Серце стискалось від однієї думки, що весь цей час зловмисник був зовсім поряд. Відмовлялось вірити, що останні кілька років я щодня майже забігала до нього на гостину, пила чай, розповідала про наболіле та слухала його історії. Та точно не підозрювала, що ми маємо куди більше спільного, ніж здається. І водночас настільки різнимося. 

Подумки усміхнулась власним думкам.

Хто б міг подумати…

Що ж. Як не крути, а таємниці ми берегти вміємо. Це вміння відточене у нас до ідеалу. Саме завдяки йому нам вдалось вижити.

Ким був старенький книгар до війни? Якщо навіть жриці миють підлогу у заїжджому дворі! Куди простягається його павутиння, дбайливо плетене всі ці роки?

Він дійсно був майстром своєї справи!

Але і я набула певних навичок за життя в ворожій імперії, звикла бути непомітною, берегти таємниці, приховувати себе справжню. Саме тому, напевне, й льєр Сумах недооцінив мене. Адже, якби розумів, що має справу з магом крові, то пам’ятав би, що будь-якого впливу через кров можна позбутись одним закляттям відновлення.

Правда, в такому випадку і магія Роуз втратить силу та, певно, мені буде недобре. Але не настільки, як зараз. Що може бути гірше, ніж бути маріонеткою в чужих руках?

Все просто і швидко виправляється. І я вже подумки згадала слова закляття, котре вивчали всі вихованці Храму. Але завмерла, сама себе обірвала.

Ні. Не так. Якщо зараз себе видати, то я не зрозумію яких цілей він намагається досягти, навіть попри ціну, котру доводиться заплатити. Коли в мене буде ще такий шанс дізнатись, що в голові в цього навіженого, та… чи дійсно його ціль повернення на батьківщину? Як саме він планував потрапити в Аратсішан. Навіщо? Та… що йому відомо про Стархан? Чи дійсно він так само думає, що там залишились живі містяни? Це був шанс, не скористатись котрим просто злочин.

Ну, сподіваюсь, що потім матиму змогу викрутитись з найгіршої ситуації. Та не пошкодую про прийняті рішення.

Я не роздумуючи жодної зайвої хвилини направилась назад у книгарню. В голові був туман, тіло, немов мені не належало, та й магія світла дбайливо зібрана для легких заклять не відгукувалась. Ніби більше не корилась мені. 

Я певно вперше була рада, що в мене такий куций власний резерв. Більше не злилась, що слабша за ту ж Мелані.

Навіть захотілось позловтішатись. Шкода, що навіть посміхнутись єхидно не могла.

Напевно, льєр Сумах точно не мав з чого обирати, якщо зупинив вибір на мені – я мала хіба крихти сили цілителя. І на портальну магію точно не нашкребеться.

– Пробач, Трісс, але змушений просити тебе затриматись не надовго, – цілком буденно промовив книгар, киваючи на стілець, що певно й не охолов після моєї спроби піти. – Присядь. Маємо ще трохи часу, аби погомоніти. Ти ж мене розумієш?

Демони. Як раніше я не помітила цього трохи безумного вогника в очах стариганя? Таке ж неможливо приховати!

Моя голова схилилась, відповідаючи на питання. Так я все чудово розуміла. Мала якусь власну волю навіть. Але цього знати нікому не потрібно.

Богиня яке приниження. Цього. Я йому точно ніколи не пробачу. 

Виникло непереборне бажання видряпати йому очі. Майнула думка, що ніколи не зможу пробачити йому те, що він спотворив найголовніше – мою віру в аратсішанців.

– Я справді волів би аби на твоєму місці був хтось інший, – промовив Сумах, відсунувши один зі стелажів та діставши сумку. – Дарма що ти імперка, ти подобалась мені. Щось було в нас такого… спільного. Щось, що незримо робило нас схожими.

Та ви навіть не уявляєте, скільки в нас спільного насправді. Але так, я вгадала. Старий навіть не припускав, що я також маг крові.

– Але мої цілі куди вищі за одну долю. Тому… сподіваюсь на твоє розуміння.

Цинік. Старий падлючий цинік. Легко сплатити чужим життям за досягнення своїх цілей. А як щодо власного? Чи то вже непідйомна ціна?

Як школа, що я не могла говорити. Так багато хотілось кинути йому прямо в писок.

Скрипнули двері. Дзеленькнув високою мелодією дзвіночок. Я лише покосилась на того, хто увійшов до крамниці.

Сенер Тор завмер, немов не наважуючись пройти вглиб приміщення, поглянув на мене. І мені так тоскно стало, так… неймовірно прикро.

Згадалось, як ще зовсім недавно ми сиділи біля каміну в «Гірському притулку», пили клятий крок і обговорювали ті рідкісні випадки злочинів, що могли статись в нашому невеликому тихому містечку. Я дійсно вважала його за друга. Дійсно думала, що можу йому вірити, але…

І тут, мов блискавка, мене прошив ще один закономірний висновок – Сенер Тор був винний в смерті льєра Петренса. І образу змінив гнів. Як? Як він так міг вчинити з добрим цілителем, котрий завжди був нам за рідного?

Палючою і одночасно морозною хвилею підіймалась в грудях лють. Справжня, могутня, нестримна. Як так? Гаразд, він обдурював мене, він обвів довкола пальця Мелані, Нілай… Але Петренс? Хіба ж так можна?