Розділ 18

Невеличка кімната, заставлена скляночками, коробочками, великими торбами та малесенькими торбинками тонула в ароматах трав та настоїв. Зазвичай, я нечасто сюди забігала, лише аби забрати ліки, залишити виписку, зроблену льєром Петренсом. Куди рідше – просто привітатись та занести Мартіну печиво чи пироги з «Гірського притулку». Любив він пироги Роуз, особливо, з капустою.

Я так рвучко відчинила двері, що вони ледь з петель не злетіли. І так і завмерла на порозі.

Одно погляду на помічника Петренса було достатньо, аби зрозуміти – він не здатен відповідати на питання.

В мене й самої серце розривалось – смерть наставника тяжка втрата для всіх. Але для Мартіна… Старенький цілитель був сім’єю нещасного, його стіною, домом, захистом. І тепер він просто осиротів. Залишився сам.

А найжахливіше те, що допомогти йому я нічим не могла. Не повернути вже наставника.

Мартін підняв на мене затуманений погляд. В нього були темні очі. Як у жителів півдня. Може… Може Сен має рацію? Може… занадто я ідеалізувала льєра Петренса? А насправді він був не настільки простим?

– Ти прийшла, Трісс. Добре, бо льєр мене покинув, – зітхнув Мартін, взяв з полички скляну баночку та почав насипати в неї перемелені в порошок трави. – Залишив мене, навіть не попрощався.

Я зітхнула. Може бути так, що йому ніхто навіть не повідомив про смерть наставника? Чи він просто не бажає вірити в те, що сталось насправді?

Боги, мені потрібно з’ясувати, що йому може бути відомо, а як це зробити, коли людина сама не все розуміє?

– Я впевнена, що за власною волею він цього не зробив би, – обережно почала я, наблизившись до невисокого столика з мисочками, ступками, терезами та десятками баночок та присіла в сусіднє крісло. – Він неймовірно тебе цінував.

– Казав, що в нього немає нікого ближчого, – закивав Мартін погоджуючись з моїми словами. А потім подивився задумливо у вікно.

Там знову псувалась погода. Затягувало небо свинцевими хмарами. Але сніг поки не пускався.

Але моя увага була прикута лише до обличчя Мартіна. Льєр Петренс розповідав якось, що народився хлопець цілком нормальним. Щось сталось згодом. Чи то впав, та вдарився головою, чи хтось його вдарив. І все життя перетворилось на… оце. Можливо, він не був нещасним. Петренс забрав його до себе, ледве батьки відмовились від скаліченої дитини. Виростив його в любові, турботі, трошки – суворості. І він не розумів, що насправді втратив. Все завдяки одному небайдужому чоловікові з великим серцем.

Я намагалась згадати його таким, яким він був тут, у цих стінах – заклопотаним, серйозним, чи усміхненим с сонячними іскрами в темних очах. Але щоразу перед очами поставала картина його сірого обличчя та пустого погляду. Ненавиджу того, хто це зробив – забрав навіть пам’ять про наставника.

– Він любив тебе, Мартін, – промовила я. – І зробив би все для тебе.

Говорити це було неймовірно важко. В грудях тиснуло і хотілось плакати. Але, мені потрібно було дізнатись якомога більше про те, що саме відбувалось в госпіталі перед тим, як Петренс… загинув.

– І для тебе, Трісс, – промовив Мартін і поглянув просто мені у вічі. Мені на мить навіть здалось, що з його погляду зникло звичне блаженне божевілля. – Льєр казав, що від тебе багато залежить, тобі потрібно допомагати. Ти дуже важлива для всіх. Настане час, ти все дізнаєшся, і тоді для нас багато-що зміниться.

До таких одкровень я виявилась не готовою. Завмерла на мить. Можливо, це лише вигадка божевільного. Але ж…

Петренс точно знав про мене куди більше, ніж я думала. Це навіть дещо пояснювало. Я навіть мимоволі розтерла зап’ястя на якому залишились синці від хватки цілителя. Але я подумаю про це пізніше, в більш спокійних обставинах.

– Послухай, Мартін, – вирішила я не тягнути, тому зібралась та навіть подалась трохи ближче до нього. – Мені потрібно, щоб ти згадав про льєра Петренса дещо. Хтось навідував його вчора ближче до вечора?

– Думаєш, що йому нашкодили? – здогадався помічник мого наставника.

Не такий вже він і дурний. Але від цього не легше.

В мене не вистачило сил на те, аби промовити це в голос, тому я просто кивнула.

– Я хочу знайти людину, котра могла нашкодити Петренсу. І ти єдиний, хто здатен мені в цьому допомогти.

На якусь довгу мить в кабінету стало так тихо, що я навіть занервувала. Чи правильно було розповідати Мартіну правду?

– Вчора. До нього приходило багато людей. Більшість під вечір, – заговорив мій єдиний свідок, трохи задумавшись.

– Крок… Він пив з кимось крок? – запитала я, попередньо прочистивши горло. Та завмерла в очікуванні відповіді. – Можливо, хтось його пригощав… 

Мартін на якусь неймовірно довгу мить замислився. Я навіть затамувала подих, очікуючи, що він дійсно згадає щось дуже важливе. Шанси доволі великі. Зазвичай, на таких «дрібних» людей, як нерозумний помічник, уваги не звертають. Отже, могли і помилки припуститись.

– Ні. Не бачив, – зітхнув він.

І надія, котра ще мить тому спалахнула, мов зимове вогнище, так же стрімко згасла.

– Шкода, – не приховуючи гіркоти в голосі, зітхнула я. Здавалось лише півкроку до відповіді, а насправді знову провалля. – Проте, хтось же забігав до нього… Згадаєш хто?