Розділ 17

Кілька хвилин я лежала нерухомо, роздивлялась стелю та картала себе за те, що взагалі почала ту розмову.

З одного боку, мене гризло почуття провини. Роуз не чужа ж мені людина. Більш того  - найрідніша. А з іншого необхідно було переконатись, аби точно розуміти куди рухатись далі.

Сподіваюсь, що зовсім скоро вона трохи охолоне, обдумає мої слова та пробачить мені мої підозри. Дуже сподіваюсь…

А ще, я мучилась питанням чи вартувало саме так розповідати все тітці. Може, потрібно було якось м’якше, може змовчати про щось, не говорити про свої підозри. А я немов скажений дракон, поперла на неї. Погано я слухала викладачів, коли відвідувала пари по дипломатії та етики ділових відносин.

Ох… лихо якесь.

Я тяжко зітхнула, на повні груди вдихнула в’їдливий аромат ліків та трав. І знову згадався льєр Петренс. Серце стиснулось від болю. Очі наповнились сльозами. Це була важка втрата не лише для мене, а й для всього міста. Заплющила очі і стало тільки гірше. Перед очима, немов знову наживо, з’явилась картина останніх хвилин життя мого наставника. Його затуманений погляд, змертвіле обличчя. А ще хватка на моєму зап’ясті. Він розумів, що я робитиму. Знав про мене більше, ніж я думала? Чи ні?! А ще шепіт онімілих вже майже чорних губ…

Що саме він шепотів?

Прокляття!

Я навіть розплющила очі, намагаючись згадати, але спогади перетворювались на світанковий туман, розчиняючись у сонячному промінні. Та я не збиралась здаватись, знову і знову прокручувала події минулого вечора в пам’яті, та починала поступово скипати!

Як закляття на мені якесь, демони б його за ногу тягали!

Тихий стукіт у двері відвернув мою увагу від неприємних думок, та настрій кращим не став. Я все ще була роздратована, навіть зла.

Піднялась на ліктях, намагаючись вгадати, кому саме спало на думку мене навідати.

І… Серце завмерло. Роуз вже пробачила мені? Чи може це Кірай? Роуз обмовилась, що він має от-от повернутись.

І тут мені згадалась і наша остання розмова, і поцілунок, і все-все… Здавалось, що минуло ціле життя з того моменту. Навіть вже не вірилось, що це взагалі відбувалось насправді. Може наснилось? Може моя свідомість видала бажане за дійсне? А якщо ні, то як мені поводитись? Чи змінилось щось за час, поки я пролежала непритомна.

Поки я намагалась зрозуміти, що робити та як поводитись, двері прочинились та на порозі з’явився…

Далеко не той, на кого я чекала. А саме Сенер Тор. В його руках був пакет з пекарні льєри Мойрани, а на обличчі усмішка. Але це не додало мені радощів чомусь. І напевно, мені не вдалось приховати справжні емоції. Надто вже все було… погано.

– Вітаю, – промовив вартовий з нашого відділку. – Можна?

Мені стало трохи соромно за власні думки та реакцію. Зовсім недавно ми були близькими друзями, але ця практика, події загалом… все це перевернуло мій звичний світ з ніг на голову. І тепер навіть з друзями я не відчувала себе затишно.

– Звичайно, – посміхнулась я, махнувши долонею на єдиний стілець. – Рада тебе бачити.

– Не бреши, – хмикнув Сен і поставив пакет на тумбу поруч з моїм ліжком. – По обличчю видно, яка ти щаслива.

– Пробач, – знизала я плечима, але каяття не відчувала взагалі. Мабуть, сили та емоції для реакції просто скінчились. – Події радощів не додають. Ти вже чув про… Петренса?

Посміхатись Сен перестав вмить.

– Горенґвіль на настільки велике місто, аби можна було пропустити таку подію, – зітхнув він, сів на стілець та важко обперся ліктями в коліна. Тепер він виглядав звичніше – втомлений, але не зломлений. – Ніколи б не подумав, що він таке може утнути.

– Тобто? – запитала я, бо не одразу зрозуміла про що мова.

– Ну… ходять чутки, що всі злочини, що стались в місті останнім часом, його рук справа.

От тепер я зрозуміла. І гнів, котрий за мить до цього притупився, сколихнувся з новою силою.

– Та звідки ти це взагалі взяв?! – скинулась я. – Хто, як не ти, знав, яким був льєр…

– Ніхто не знав, виявляється, яким був льєр Петренс, – зітхнув Сен, перебивши мою запальну промову. – Але від імперських бойових магів не сховаєшся. Навіть якщо вдавалось приховувати правду від всього міста стільки років. Ти, приміром знала, що він з півдня? З дуже далекого півдня.

Чи знала я? Звісно – ні. Але він не міг. Просто не міг… Це мав би бути маг крові!

І тут я згадала, як міцно він стиснув мою руку. Він точно знав, що я збиралась зробити. Звідки? І дівчата, як Мел, так і Нілай, відвідували його перед тим, що сталось. Він виписував їм зілля. Чи не найпростіший спосіб додати краплинку крові в зілля, та застосувати закляття?

Все так просто, так закономірно, здавалось. Але… я не вірила. Вже обпеклась з Роуз, тепер так просто очорнити навіть пам’ять Петренса не хотілось. Він заслуговує на те, аби в цьому розібратись більш детально.

– І є тому докази? – тихо поцікавилась я, намагаючись не видати справжніх емоцій.

– Звідки мені знати? Це ж ти в нас член загону, та неймовірно цінний кадр, який суне свого носа всюди, де треба і не треба. Ти мені скажи, ти хоч зрозуміла, що мало не загинула цієї ночі?