Розділ 14

Це було важливе питання. Мої плани та розслідування обмежувалися тим, щоб дізнатися правду. Але я намагалася не думати про те, що робитиму з цим знанням. Може, тому, що сподівалася, що помилялася у своїх підозрах. Але тепер…

Роуз спричинила поранення Нілай і мало не призвела до загибелі Мел. А допомагав їй у цьому льєр Кларенс.

У голові не вкладалося таке.

Не знаю, скільки часу я так просиділа на підлозі у тій вільній кімнаті, роздумуючи над тим, як мені вчинити і що робити далі. І так нічого й не вигадала.

Роуз, щоб вона не накоїла у своєму житті, залишалася мені найріднішою людиною. Я чудово пам'ятала, як ми тікали зі Стархана. Як вона дбала про мене. Віддавала останні крихти, щоб нагодувати.

І як я могла вчинити тепер? Ніяк.

Надворі стемніло. У «Гірському притулку» ставало все тихіше і тихіше. Засинав і Горенґвіль. А я не могла змусити себе піднятися і йти додому. Там буде Роуз, мені доведеться дивитися їй у вічі і вдавати, що нічого не знаю і нічого не трапилося. Зможу? Не впевнена.

Але й ховатися вже не вихід. Може, піду до Мел? Вона мене не вижене, але тоді їй доведеться пояснювати все. Брехати. Правду таку не розкажеш. А пояснити, чому я не хочу йти додому – не вдасться. Як і відмовчатись. Мелані не заспокоїться, якщо не витрясе з мене всі необхідні їй відповіді. І отримає суцільну брехню. А мені найменше зараз хотілося брехати, вигадувати, викручуватися…

Саме тому, піднімаючись з підлоги і виходячи в коридор, я зовсім не розуміла, куди мені йти далі.

Ноги самі несли мене просто тому, що залишатися на місці теж не могла.

– Добре, що я тебе зустрів, Трісс. Приділиш мені трохи часу? – у мої й без того плутані думки увірвався голос Кірая. І я злякано відсахнулася, усвідомивши, що навіть не помітила його в коридорі.

Здається, він лише повертався додому. Чорна форма імперського мага припорошена снігом настільки, що він навіть у теплі заїжджого двору не почав танути, а обличчя, як і раніше, не виражає жодної емоції. Щоправда, лише кілька миттєвостей.

Варто нам було зустрітися поглядами, і він почав помітно змінюватися: насупився, стиснув губи, у погляді з'явилося занепокоєння.

– Що трапилося? – глухо й напружено спитав Кір.

Сам тон, яким було поставлене це питання, вимагав відповіді.

Але що йому відповідати?

– Мені треба йти, – пробурмотіла я, намагаючись обійти Кірая, але не вийшло.

– Знову Етклонер? – процідив крізь зуби Кір, заступивши мені дорогу.

Я не відразу згадала ту єдину сутичку з Етклонер. Нахмурилася, але помітила, як у очах Кірая майнуло щось погане, небезпечне і швидко мотнула головою:

– Ні. Етклонер тут взагалі ні до чого. Це… так… сімейне, – постаралася відбутися загальними словами я.

І Кір помітно розслабився, кинув задумливий погляд у кінець коридору, наче прочитав мої думки, і в цей момент у мене всередині щось обірвалося. А якщо він теж чув щось. Ще раніше. І тепер теж знає…

– Ходімо. – зітхнув Кірай, прийнявши мене за плечі. – Тобі краще не блукати вулицями в такому стані…

З цим не посперечаєшся, якщо я навіть не помітила самого командира у вузькому коридорі, то вулицями бродити вночі і справді не варто. Але й залишатися з Кіром наодинці не найкращий варіант.

– Я не думаю, що це добра ідея, – згадавши попередню нашу приватну розмову, скривилася я.

– Це було невелике непорозуміння. І про це я теж хотів би з тобою поговорити, Трісс.

Ох…

– Добре, – кивнула я.

Сподіваюся, мені не доведеться про це пошкодувати.

За роки життя в Горенґвілі та роботи в «Гірському притулку» я встигла вивчити кожен закуток єдиного заїжджого двору на кілька днів шляху. Я знала кожну щілину, скрипучу половицю, поспіхом прибиту полицю або гвинтик, що відвалився під полицею в шафі.

Кімнати заїжджих дворів схожі одна на одну, як близнюки. Але Роуз завжди намагалася подарувати кожній кімнаті якусь особистість, особливість, історію. Картина, квіти, ваза чи вишивка на скатертині – і це вже не безлика кімната, яка годиться лише переночувати.

Ох, Роуз.

Ця кімнатка була не винятком. Начебто нічого особливого: два ліжка, шафа і стіл, непримітні двері, що ведуть у ванну кімнату. Але водночас рука тітки відчувалася. Саме в цій кімнаті вона закупила вишиті покривала на ліжко і тонкі фіранки, на столі красувалася статуетка у вигляді дракона, що злітав. А ще це була одна з небагатьох кімнат, де була книжкова полиця з кількома книгами, навіть не однієї тематики. Але все ж…

Поруч із дверима у ванну розмістилася невелика тумба, на якій була і магічна плитка, і чайник, і навіть кілька чашок.

– Я заварю чай, – промовила я, не розуміючи, куди себе подіти.

Мені було дуже незручно залишатися з Кіраєм наодинці. Не розуміла, як поводитися і що взагалі говорити. І взагалі почувала себе у його присутності дивно. Але розвернутися і піти не хотілося. Навіть навпаки.

– Присядь, – кивнув на стілець Кір. – Ти зараз не робітниця заїжджого двору, не практикантка у відділку, а просто моя гостя. Чи можу я хоч чай заварити?