Розділ 13

Погода, наче збожеволіла. Підтанув сніг, до вечора скувало морозом і перетворило на ковзанку. Я ковзала у бік «Гірського притулку», мріючи не зламати собі нічого і не скрутити в’язи. Добре хоч черевики, що додавались до службової форми, не сильно ковзали. Можу собі уявити, як би я брела у своєму старому пошарпаному взутті. Вже була б у гостях у льєра Петренса.

Удома я ще раз прогортала книгу, наче в надії, що мені привиділося перед сном. Але нажаль. Справді було заклинання підпорядкування для магів крові.

Воно не мало жодного відношення до ритуалу. Це була чиста магія крові, і спокійніше від цього усвідомлення не ставало. Насамперед тому, що це заклинання в принципі існувало. І ним у принципі могла скористатися Роуз. У неї вже було достатньо знань для цього, та й досвіду, гадаю.

Мені хотілося вити і плакати від цієї думки. Усьому має бути пояснення, але якщо Роуз причетна до цього… то я не могла її виправдати. Жодне виправдання не вкладалося в моїй голові і не ставало досить вагомим, щоб його можна було брати до уваги.

І як? Як Роуз могла обійти те, що тече в наших жилах з того самого першого дня, як ми прийняли чашу з рук жриці – Поклик життя? Те, чому неможливо чинити опір.

Адже вона повинна була знаходитися недалеко від порталу.

Прокляття!

Я зупинилася і перевела подих, намагаючись упорядкувати думки.

Вже стемніло. Благо від дому до «Гірського притулку» лише десять хвилин ходьби. Через останні події мені вже ставало страшно виходити на вулицю. Та й не мені одній. Вулиці Горенґвіля були незвично порожні. Зовсім нікого і це не те щоб лякало… ставало тривожно. Будь-який шерех у провулку, і серце обривається. І це почуття, ніби за тобою йдуть по п'ятах і дихають у спину. Я навіть кілька разів озирнулася, перевірити, чи це так. Але провулок виявився порожнім.

Боги! Збожеволіти можна.

Особливо, коли довелося звернути у провулок, щоб зайти з боку чорного ходу. Тепер я зовсім збожеволію. Тут ще й щурів було повно. Залишилося наступити на хвіст одній такій господині сміттєвих баків, і мені вже жоден цілитель не допоможе – помру з переляку.

Але, як не дивно, жодного гризуна я так і не зустріла. Мало того, щось і дворові коти не подавали ознаки присутності. Чомусь тільки від цього стало ще страшніше.

Боги, наступного разу укушу себе за палець, коли зважуся на таку ж шалену прогулянку.

Максимально швидко добігла до вікна, зазирнула та нічого не побачила. Тобто побачила – порожню кухню з плитою, що вже охолола. Що дуже дивно.

Схоже, доведеться йти всередину, питати у льєра Кларенса. Тривога та погане передчуття наростали з кожним ударом серця. Якщо плита вже охолола, то Мейтроуз має вже бути вдома. Не так далеко тут перебігти.

А з огляду на мої підозри, зовсім нудно ставало.

До шумного ще залу «Гірського притулку» я входила похмуро і повільно. Тут було як зазвичай душно, але вже не вечеряли, а тільки пили.

Я побігла поглядом по обличчях присутніх і не знайшла нікого з мого загону. Мене взагалі, схоже, вважали за краще забути. Кірай не помітив, як я пішла, а решта навіть не поцікавилася чому. І це було… прикро. А чого я хотіла? Усього добу, як з’явилась в загоні і одразу ж стала своєю? Ні! Я була просто недолугою практиканткою, якій дозволили пограти у слідчого.

Що ж… пошкодую себе якось потім. Зараз у мене були значно важливіші справи.

У грудях ще теплилася надія побачити Роуз за стійкою, але й цього разу на мене чекало розчарування. У залі з працівників взагалі була лише Тара – дівчина, яку часом викликав Кларенс, якщо Роуз і я не впоралися. Але сьогодні відвідувачів та гостей не так і багато. І навіть Тара клювала носом у стійку.

– Вітання! – привіталася я, сідаючи на високий стілець. – Не чекала тебе тут побачити!

– Та я тебе, взагалі, теж, – піднявши втомлений байдужий погляд на мене, похмуро констатувала Тара, опустивши звичні слова привітання. – Роуз сказала, що у тебе справ… Прямо ну ніяк у тебе не вдається прибігти їй допомогти. А я, між іншим, день на ногах. І ніяк не збиралася сьогодні ще й до «Гірського притулку».

Все це вона сказала мені так, ніби я особисто її за шкірку сюди притягла. Але в Тари завжди був якийсь потяг до скарг на всіх і на все. Тому я просто пропустила все це повз вуха.

– А чого ти взагалі одна? Де льєр Кларенс та Роуз? – запитала я, окинувши поглядом спорожнілий на очах зал.

– Та десь нагорі. Щось там трапилося, от і побігли виправляти, – байдуже махнула на сходи моя підміна. – Іди сама в них питай.

І втративши будь-який інтерес до розмови, побрела збирати брудні кухлі зі спорожнілих столів.

Ну, сама так сама. Усередині кольнуло якесь дуже погане передчуття. І я рішуче пішла до сходів.

Збагнути б ще де саме Роуз. Навряд чи ввечері вона в одній із зайнятих кімнат. А незайнятих залишалося лише дві.

У коридорі було пусто, але не тихо. Прослуховуваність все ж у заїжджих дворах така, що ні про яку приватність і секретність і мови не могло бути. Я мимоволі сповільнила крок поряд із дверима кімнат, у яких розмістилися члени нашого загону, але саме тут була цілковита тиша. Ось цікаво, чи це шумова завіса, чи там у кімнатах нікого не було. Можу підозрювати, що саме друге. І зараз у місті проводять таємну операцію, на якій мені не було місця. І це так… щемливо сумно.