Розділ 9

Пустир за містом продували сім вітрів, слово честі.

Я згрупувалась, намагаючись хоч якось захиститись від крижаного вітру, але допомогло не дуже. Враховуючи, що в мій кітель була загорнута дуже небезпечна, але водночас неймовірно мила тварина, мені самій залишалося терпіти. Втім, чи мені звикати?

– Нам ще далеко? – відстукуючи зубами веселенький ритм невідомої мелодії, вирішила все ж таки поцікавитися я.

Зізнатися, мені вже ставало трохи страшнувато, враховуючи, що офіцера я знала кілька днів. І за цей недовгий час він примудрився мене звинуватити чортзна в чому, прийняти на роботу і поцілувати. Якось насичено вийшло. І тепер навіть гадати боюся, що йому стукне в голову цього разу. А якщо взагалі позбутися мене вирішив? Подумала, і тут же відкинула цю дурну думку. Не схожий на таку людину.

– Так, загалом... прийшли вже, – зупинився Найр, озирнувся на всі боки, а потім глянув на мене в упор, суворо й досадливо якось підібгав губи. А потім почав знімати кітель, змусивши цим мене напружитися ще більше.

– Може, просвітите мене тоді, які у вас плани? – вирішивши роздивлятися гори, запитала я.

– Ну, ти ж хотіла відпустити це чудовисько на волю? Ось і займемося цим, – підсумував офіцер, одним махом загорнувши мене у свій кітель. – Тримай і не заважай мені, щоб тобі не здалося.

Я буквально остовпіла. Мене огорнуло тепло, запах соснового дерева та сонця, від якого кругом пішла голова. Серце заколотилося, як шалене. І якби в руках не закрутилася шайра, то я б так і стояла, вдихаючи цей неймовірний аромат і пропустила б головне.

Офіцер Кірай Найр чаклував. Магії такої сили та сили мені не доводилося зустрічати раніше. Здавалося, темрява стікається до нього з найтемніших закутків нашого всесвіту, скручується в тугі джгути, огортаючи спочатку ноги, руки, потім – тулуб. Це було щось настільки нереальне, що повірити на власні очі було складно. Якоїсь миті мені навіть здалося, що за його спиною розгорнулися величезні, зіткані з чорного туману крила.

– Тнахар Амая Тсен, – рознеслося над пустирем.

І я не впізнала голос свого начальника. У його голосі гуркотів грім, каменепад, міць стихії. До тремтіння в тілі, до сліз захвату на очах, то мурашок. Боги та такої сили зібрати жоден із мені знайомих магів не здатний. А що б утримати, направити, застосувати в заклинанні... Це просто неймовірно.

У просторі з'явився клубок чорного диму розміром із куряче яйце. Але почав рости настільки стрімко, що через кілька ударів серця перетворився на досить велике вікно.

– Цього вистачить для того, щоб випустити тваринку, – все ще зовсім незнайомим: хрипким, рокотливим, пронизливим голосом заговорив Найр. – Випусти і я відразу зачиню.

Так. Головне, все це зробити швидко, поки це диво пухнасте не схаменулося і не почало захищатися. І тут у мене виникло цілком закономірне питання: а чому вона досі не відреагувала? Адже на магічні сплески шайри реагують як на небезпеку. І тоді жодна ганчірка їх не зупинить.

– Трісс! – гаркнув офіцер.

І я, здригнувшись, відразу зірвалася з місця, відкинувши всі питання до кращих часів. Все ж таки у мене практика, такі питання я можу ставити йому прямо, але пізніше.

– Що робити?

– Підійди ближче до порталу, по моїй команді кинеш шайру разом з кітелем в перехід, що відкрився, і відразу ж відстрибнеш.

– З кітелем? – Вирвалося у мене проти волі. Кітель було страшенно шкода. Враховуючи, що він був зовсім новий, а замінити його більше нічим. Але, начальство наказувало – треба виконувати. Тому відразу виправилася і кивнула: – Я готова.

Наблизилася до порталу настільки близько, що за туманним серпанком змалювався краєвид.

Мертві землі розкинулися безмежною чорною пустелею. Дюни, ледь живі скручені дерева, гострі, наче ікла, що врізаються в сіре небо, гори. Не найприємніший пейзаж. Але в грудях щось тужливо, болісно стислося. Очі защипало.

Я окинула поглядом все, що вдалося розгледіти і завмерла. Ледве осторонь, не так і далеко виднілися стіни Стархана – столиці мого рідного Аратсішана. Усе такі ж високі, значні та неприступні. Навіть не віриться, що за ними немає міста. Навіть не віриться, що на шпилях не майорять зелені прапори.

Шпиль… Стархан славився своїми шпилями, що наче голки пронизували небо. І… о боги! Прапори були. Тріпотіли прапори. Не розглянути які, але вони там точно були. Попри те, що стверджували імперці – Аратсішан повністю мертвий. Його більше немає. І стіна на кордоні збудована для того, щоб небезпечні тварюки не проникали з вимерлого небезпечного королівства. Але як збереглися прапори?

– Трісс! – знову пролунало у мене за плечем. Зовсім близько. – Кидай шайру.

Шайру? Боги, шайра ж. Я її так само притискала до грудей.

І я виконала наказ, кинула тварину через портал. Дуже сподіваюся, що поривом вітру відкине мій кітель і шайра не сидітиме під нею поки не охляне остаточно.

Але чомусь погляд мій все одно прилип до зелених прапорів. Як вони збереглися? Як?

І я дивилася на шпилі, поки портал не зачинився. І навіть потім продовжувала дивитися кудись в одну точку, відчуваючи, як у грудях пробивається крізь товстий шар похоронного попелу слабкий паросток сумніву. Як вийшло так, що над містом, що вимерло, майорять прапори? Час, вітри та сонце мали б вже перетворити їх на шматки ганчірок. Але ні.