Розділ 8

Щоб зрозуміти сам дух похмурих, жорсткуватих горенґвільців, потрібно просто трохи більше дізнатися про їхнє життя. А точніше виживання.

Горенґвіль – велике місто, що розкинулося далеко від столиці між гір, підперезаний швидкою до божевілля річкою. Ідеальне місце для оборони від ворожих військ. Колись тут була застава. Декілька стежок по ущелинах на північ, гірські стежки на захід, підйомні мости і лише одна дорога на південь до столиці. На сході на кілька днів довкола суцільні болота. Ідеальне місце, щоб стримати цілком пристойне військо.

Таких міст було кілька. Кажуть, що за часів наступів такі місцевості ставали просто непрохідними. До того ж ходить легенда, що тут дрімає давня магія. У що я особисто не дуже вірю. Інакше, не було б на все місто три сильні маги і з десятка три-чотири середнячки. У нас в академії навіть із зачатками здібностей навчалися – усе хліб. А здібності, як у Мелані, були взагалі на вагу золота. Їй би ще усидливості та працьовитості, могла б досягти небувалих висот.

І ось часи наступів залишилися далеко позаду, а місто ставало практично відірваним від усієї імперії за будь-якого катаклізму. Чи то злива, чи, як зараз, снігопад, ураган, чи, як бувало, сель. Добре, що кілька десятиліть не нагадували про себе землетруси.

І все-таки люди не залишали місто. Не всі. Багато хто шукав щастя на півдні, але все ж таки були й ті, хто залишався. Чому? Це окрема загадка. Але навіть я ловила себе на думці, що не хочу покидати Горенґвіль, ніби стала його бранкою. Роуз називала це страхом змін. Я навіть схильна була їй повірити. Але, здається, було ще щось. Щось давнє, могутнє, але непробудно дрімаюче. Може, саме це і вважали тією дрімаючою магією? Хто його знає!

Саме про це я думала, крокуючи хвостом за моїми новими колегами на відстані кілька метрів. Вони не дуже хвилювалися, чи я встигаю їх наздогнати. Мені лишалося тільки ходити за ними мовчки, не дозволяючи сумніватися в моїх здібностях. Попередили ж, що зі мною нянькатися не мають наміру? Ну, ось і немає сенсу привертати непотрібну увагу.

Благо, що намагалася наздогнати я тільки за половиною нашого загону – командиром і тим самим гарненьким бойовим магом, який дочекався нас біля входу в відділок, розкланявся і навіть представився, як годиться:

– Лер Маел Сар. Можеш називати мене «Годинник», – підморгнувши, дозволив мені бойовий маг. І тут же з нього злетіла будь-яка веселість. – Наші вже там. Просили не затримуватись.

Вони розмовляли коротко, рвано. Половини я не розуміла, половина просто здавалося нісенітницею, але залишалося стійке відчуття, що більшість залишилося невисказаним. Наче вони й так один одного чудово розуміли. А ось я… ні. І вже за кілька хвилин навіть перестала прислухатися і намагатися зрозуміти, про що там власне йдеться.

Сонце підіймалося. Вулиці оживали. Увага городян ставала майже відчутною. Я просто читала в їхніх очах німе питання: «А вона чого за імператорським загоном ув'язалася?». Здивування було практично матеріальним. А справді, вистачало і куди сильніших, талановитіших студентів. Ніхто не знає, що саме стало першопричиною цієї співпраці. Зате вигадають…

І мені було так ніяково... я взагалі-то не любитель привертати зайву увагу. Але якщо вже так сталося, то сенс ховати погляд і соромитись? Задирати носа я теж не збиралася. Тому просто удавала, що все як завжди і крокую я виключно у своїх справах. Просто дуже швидко і майже у компанії двох бойових магів.

За своїми роздумами, я навіть не відразу зрозуміла, що ми і справді пройшли за до болю знайомим маршрутом. Пройшли повз міську площу, що вже скинула з себе святкові прикраси. Звернули на вуличку якої я пробігала кілька разів на день.

Не витримала, вибігла вперед, намагаючись роздивитись, що і де могло статися, і мало не впала.

Майже вся вулиця дивилася на нас порожніми вибитими вікнами. Під ногами хрустіли друзки битого скла. Замість звичайних городян ходили від дому до будинку вартові.

А я не могла відірвати погляд від будівлі, в якій я бувала щодня, будівлі, в якій завжди знаходила добро, затишок і тепло, і яка тепер так само сумно дивилося на мене вибитими вікнами – булочна льєра Терстона. Батька моєї єдиної подруги Мелані.

Серце підскочило до самого горла. Я майже фізично відчула, як захолола в жилах кров. Неможливо… Уява одразу ж намалювала декілька сцен, що ймовірно стались в пекарні. І жодної доброї. Або принаймні – не кривавої.

– Мел! – злетіло з онімілих губ, і я несвідомо зірвалась з місця в бік пекарні.

Але вмить на моєму шляху встав магічний щит. Спочатку синій, майже прозорий, але за кілька миттєвостей він набрав досить міці та магії, аби стати звичайнісінькою стіною. Можливо, якби я так одразу не розгубилась, то й пройшла крізь цю стіну, то тепер це було просто нереально.

Оглянулась, ледве стримуючи гнів, та зустрілась поглядом с абсолютно незворушним офіцером.

– Я попереджав, що ви тримаєтесь позаду, та не заважаєте розслідуванню, – досить холодно нагадав він.

І я б звичайно прислухалась до його слів та тону. Але, можливо, зараз там помирала Мелані.

– Там моя подруга. Єдина подруга, офіцере Найр, – я не намагалась диктувати умови чи сваритись. Скоріше, просила, пояснювала. А якщо взяти до уваги тон, погляд, буквально благала.

Кілька хаотичних ударів серця. Мовчання, від якого нерви натягнулись, мов струни на арфі. Маел Сар хитнувся з носка на п’яту, окинув нас уважним поглядом та абсолютно спокійно зазначив: