Розділ 6

Отже, плани на решту дня у мене були абсолютно певними: залишити речі в будинку, переодягтися, бігти до Роуз, яка точно з ніг збивається, намагаючись впоратися самостійно з обсягом роботи, що на неї впала. А там… ну, там уже на що сил вистачить. Не завадило б підготуватися до практики, що звалилася на голову, та й заняття ще йдуть.

«Завтра о восьмій». Від спогаду пересмикнути плечима захотілося. І тут же я відмахнулася від гнітючого відчуття. Я сама цього домагалася, тож…

І думки звернули до роздобутої книги. Руки потяглися хоч трохи погортати, хоч одним оком зазирнути. І водночас я розуміла, що як тільки зазирну – пропаду на невизначений час. Занадто вже цікава література. Мені так здавалося. Цілком могло б виявитися, що там якийсь нудний трактат про правлячий рід, наприклад. Але десь у грудях тепліло передчуття – книга має відношення до магії. Магії крові... Або просто дуже хотілося в це вірити.

Вбігла до хати. Гукнула Роуз, і не почувши відповіді, поспішила до своєї кімнати.

Кімнатки, як і весь будинок, у нас були маленькі. Не скажу, що це мене засмучувало. Маленький будинок набагато легше натопити, ніж великий. На артефакт контролю температури у нас не було грошей, а ось дрова цілком звична та доступна річ. Тільки й їх треба закупити, нарубати, розтопити... тож добре, що у нас маленький будинок. Нам місця вистачало. Невелика кухонька, де ми могли годинами просиджувати просто розмовляючи, частіше просто ні про що, маленький передпокій і наші спальні. Зате чистенько та акуратно. Жаль тільки, що артефакти для освітлення зовсім розрядилися. Я намагалася їх зарядити самостійно, але щось не виходило. Мабуть, не просто так платили такі гроші артефакторам, були в них свої якісь професійні таємниці.

Але й магічні світильники теж замінні. Свічки. Їх Роуз запасала завжди надміру.

– Ну, а мало що може статися, – зі знанням справи, пояснювала вона, складаючи роздобуте майно в шафу на кухні.

Здається, те саме «що» сталося зараз. Не зрозуміло взагалі, коли до нас зможуть дістатися купці, а в місті достатньої кількості магів-артефакторів не було. У нас взагалі було дуже мало магів. І це дуже гостро відчувалося.

За вікном починало темніти. Варто було поспішати. І тому я, не придумавши нічого оригінальнішого – сунула заборонену літературу прямо під матрац. Залишалося тепер сподіватися, що Роуз не вирішить зненацька прибрати у мене в кімнаті. З неї станеться. Тому варто потурбуватися все ж таки наявністю якоїсь схованки.

І на душі стало неспокійно. У мене ніколи не було таємниць від Роуз. І тепер не хотілося б їх плодити. Але ситуація ... Вона не зрозуміє мого бажання у всьому розібратися. Не дозволить, вважаючи, що це надто небезпечно.

Все стало не так, як було. Ці напад, практика, поцілунок, який ніяк не йшов мені з голови, і те як офіцер Найр підписував наш контракт. Наче я силою його змусила. Ох-хох…

Гаразд. Час подумати над усім цим. Вночі знову не зможу заснути і думатиму. А поки що переодягтися не завадило б.

Я наблизилася до вікна, маючи намір їх зашторити, кинула розсіяний погляд на вулицю і завмерла від подиву.

На вузькому карнизі, по той бік холодного, списаного морозними візерунками вікна, скрутившись калачиком у безглуздій позі, лежала припорошена дрібним снігом сунара.

– О боги! – вирвалося в мене ошелешене за мить до того, як я відчинила вікно, впускаючи мороз і колючі дрібні сніжинки.

Обережно взяла в руки закоченіле, абсолютно крижане тільце. Сунара сама нагадувала лід – нерухомий, холодний, мертвий. Крильця здавались зараз тоненьким, ледь схопленим кіркою на водній гладі льодом. І страшно було зробити необережний рух, зламати їх.

Закляття сканування, відпрацьоване до автоматизму, злетіло з губ неусвідомлено. І я зрозуміла, що не дихаю, побоюючись, що малеча вже мертва. Декілька довгих миттєвостей, коли серце б’ється, як божевільне, а вдихнути не виходить. І в голові починає паморочитись.

– Жива, – з несподіваним навіть для мене полегшенням, видихнула я.

І тут же усвідомила все інше – сильне виснаження, кілька забитих місць, переохолодження. Здається, Етклонер, будь він неладний, все ж таки зачепив вчора малечу. Чомусь у тому, що це саме та сунара у мене навіть не виникало сумніву. Як і те, що до мого сорому, цілком імовірно, вона на карнизі не першу годину сидить. Чекає на мене? Навіщо?

Потім із цим розбиратимуся. І я взялася за лікування.

Головне, що гірше не зробити. Магічні істоти дуже дивно переносять вливання людської магії. Вони поглинають її у несумірному обсязі. І на маленьку сунару я витратила більше сил, ніж коли лікувала Нілай, що спливала кров'ю.

Маленьке синє тільце, наче відтануло. Мертвий синюшний колір шкіри поступово змінився білим, а потім – золотистим. І тільки крила все одно залишалися таким собі тонким занадто тендітним склом.

Здригнулися вії малечі. Вона розплющила очі і глянула на мене уважно, серйозно і, здається, цілком свідомо. А нас переконували, що ці істоти напіврозумні. Здається, вони навіть розумніші за деяких людей.

– Пім? – поцікавилася магічна істота таким тоном, ніби щойно не вмирала, а так задрімала, а я її розбудила.

Ну… ти подивись!

– Ну, і як тобі вдалось так влипнути? – запитала я навіщось, чудово розуміючи, що відповіді не почую. – Мало не померла ж.