Розділ 5

Я переминалась з ноги на ногу під кабінетом магістра Сноррі, чекаючи, коли його секретар дозволить мені увійти.

Взагалі, дивно це – він мене сам викликав, а тепер велів чекати під дверима. І доводилось чекати. Не сказати, що мене це очікування обтяжувало. Ще під час сутички з Теодором учора я була твердо впевнена, що хочу стати частиною загону бойових магів, що прибули до Горенгвіля. А зараз…

Губи все ще палив той короткий гарячий поцілунок, усередині все переверталося. Я не спала майже всю ніч і тепер, мабуть, нагадувала повсталого мерця. А ті кілька годин, що вдалося забутися неспокійним сном, мені снилося, що офіцер Кірай мене цілує і водночас вганяє ніж у спину. Незабутній сон. Дуже сподіваюся, що не віщий.

Добре, що ранком я не зустріла Роуз. Інакше вона б точно поклала мене в ліжко і почала лікувати відразу від усіх хвороб. Якось мені вже доводилося випробувати на собі всю глибину її турботи, коли вона, напевно, не розуміє, що зі мною не так. Але тоді я вперше стала предметом безцінної уваги Теодора Етклонера, з усіма проблемами, що з цього випливають. Мені було соромно говорити Роуз, що не можу впоратися з одногрупником. А тепер... тепер і зовсім не стану їй нічого розповідати, чого б це не вартувало особисто мені.

Ні, безсумнівно, у всьому винен цей варварський звичай, пов'язаний із сунарами. Але добре жителі Горенгвіля та навколишніх сіл, але цілий імперський бойовий маг… якось мені слабо вірилося, що він забиває собі голову забобонами. Чи забиває? Чи просто не став ігнорувати звичай? Висловив пошану мені, як місцевому жителю? А я втекла. Може, ще й образила його. О, Світло! Я збожеволію, намагаючись розгадати, що це взагалі було. А з іншого боку, чи варто, в принципі, розгадувати? Ну, подумаєш, украв заїжджий маг мій перший поцілунок… сволота така… забути та розтерти. Тим більше, що це може і не варто сприймати серйозно.

І не відступати ж тепер зі шляху до наміченої мети! Зате Тео носа втру.

Губи торкнулася легка задоволена посмішка. Рішення було прийнято і навіть сонливість трохи поступилася під смаком майбутньої перемоги.

Двері прочинилися, і я відразу зібралася з думками, наскільки це взагалі було можливо в ситуації, що склалася.

– Трісс, – покликала мене нескінченно добра до мене секретар ректора. – Заходь. Магістр чекає на тебе.

Ну, допоможи мені велика праматір. Я увійшла, вдячно кивнувши жінці невизначеного віку, яка була вічним та незмінним секретарем магістра. І льєра Орнела зробила знак рукою, ніби підштовхуючи мене поспішити.

Правильно, що швидше з усім цим розберемося, то краще.

Рішуче сіпнувши за дверну ручку, відчинила двері і тут же зробила крок у кабінет, на ходу бурмочучи слова привітання, і тут же замовкла.

Ректор чекав на мене в компанії офіцера Кірая. Мій давній захисник стояв до нас спиною, приділивши всю свою увагу засніженому пейзажу за вікном, і здавалося, що просто доповнював своєю фігурою і без того дуже затишний інтер'єр ректорського кабінету. Мені в якийсь момент здалося, що руху в кімнатних рослинах у горшках більше, ніж у фігурі бойового мага.

І якось одразу кабінет ректора, який я вважала мало не найзатишнішим у всій академії, став якимось тісним та ворожим. Навіть потемніло, здається. Не рятував такий звичний і приємний аромат трав'яного чаю, зелень, відполіровані до блиску меблі та м'який диван у кутку. Навіть подумалося, що в кабінеті льєра Томпсона мені було якось спокійніше і приємніше знаходитись.

Всі слова застрягли в горлі, рішучість розтанула, як сніг під літнім сонцем, а щоки обпалило жаром.

– Сідай, Трісс, – махнув тонкою рукою з неймовірно довгими пальцями, скомандував магістр Сноррі. – Знаєш, навіщо я тебе викликав?

Я кивнула, впавши на стілець і скоса глянувши на офіцера, який, здавалося, навіть не чув, що відбувається в кабінеті. Отак льєр Томпсон вирішив поговорити особисто з ректором. Вір після цього владі.

Ректор задумливо хмикнув, від чого його худе довге обличчя з чіткими гострими вилицями стало ще тонше. Кущисті сиві брови зійшлися до перенісся, а чорні очі звузилися.

– Ти розумієш, що робота із загоном бойових магів, це не іграшки. У тебе досвіду майже немає, – почав умовляти мене магістр, але прямо не забороняв і до ладу не відмовляв. Швидше перераховував мені всі проблемні сторони. Наче я сама їх не знала. – Ця практика справді небезпечна. Сама робота небезпечна! У разі чого, ти просто зобов'язана приймати рішення миттєво.

– Я вмію приймати рішення… – невпевнено пробурмотіла я, іноді кидаючи погляди на абсолютно рівну спину офіцера, затягнуту в чорний військовий кітель.

Байдужого до нашої з магістром розмови офіцера. І так мені стало прикро. Я ніч не спала, все думала... а він... може, у нього так заведено цілуватися з першою дівчиною, що під руку попалася в кожному місті, де виконують завдання. Як там Мелані казала? У кожному селі по бастарду?! Ну, то не цього разу!

– Я не просто вмію приймати рішення, – зібравшись, заговорила я рішуче та жорстко. Все ж таки тут моє життя вирішується. І якщо зараз ці двоє не вирішать її на мою користь… в аудиторії все ще чекає на мене Етклонер зі своїми постільними пропозиціями. – Нехай і не найсильніший цілитель, але я вмію діяти, коли цього вимагає ситуація, маю достатньо знань, сил та енергії. Я швидко навчаюсь і навіть льєр Петренс виділяв мене серед інших адептів на практиці. До того ж я маю досвід роботи в відділку міської варти. І мені здається, що це теж важливо, коли справа стосується розслідування.