Розділ 4

Падав сніг. Пухнастий і м'який, наче лебединий пух. Невагомо і тихо лягав на площу, сцену, натхненних радісних горенґвільців.

Мороз міцнів. Пара зривалася з губ густою хмаринкою, а крижані щупальця пробиралися під шубу, щоб вчепитися в шкіру.

Вічна праматір, навіщо я взагалі сюди прийшла? Могла б залишитися вдома, відіспатися в теплі, а не мерзнути тут. Заради чого? Гаразд Мелані, вона тут цілуватися має намір. А що мені робити?

Я без особливого інтересу дивилася на дійство, що розгортається, потягуючи гарячий крок. І намагалася вигадати досить правдоподібну відмовку, щоб втекти звідси.

Відчуваю, що завтра ще той день буде. Документи магістру Сноррі нададуть на погодження. Потім ще терпіти невдоволення бойових магів. Вони явно когось досвідченішого бажали б бачити на моєму місці. Може, відмовляться від моїх послуг... Уф…

Цікаво, як Роуз? Як вона сприйняла новину, що у «Гірському притулку» зупиниться цілий загін темних магів. Чотири кімнати замовили. Значить вагітну відправлять якомога далі, щойно це стане можливим. А ось її коханого ніхто звільняти від обов'язків не збирається.

– А взагалі, дивно все, – нарешті заговорила незвичайно серйозно Мел. І я не могла з нею не погодитись. Мабуть, крок прочистив їй мозок. – Якого сірого гобліна загін темних імперських магів забув у нашій глушині? Точно щось сталось.

Вона навіть не уявляє, скільки всього сталось. Але не мені її посвячувати у цю справу.
Я впевнена, що теж маю дуже мізерне уявлення про ситуацію. І це лякає до тремтіння. Це незрозумілий страх. Відчуття, як перед грозою, коли все всередині здригається, але ти ще не розумієш, звідки чекаєш лихо.

– Дізнаємося, рано чи пізно. – Сказала я задумливо. – У нас птахи з курсу збиваються – вже подія. Що говорити про щось справді серйозне.

– Це так… – задумливо простягла Мелані, знову приділивши всю увагу п'єсі.

І здригнулася, коли вже давно не молода льєра Апренстрон, що грає юну закохану до божевілля леру, заволала на таких тональностях, що навіть сунари злякано пирснули у різні боки. Вмирала. Трагічно, і якось затягнуто, як на мене. Динаміка губилася остаточно. У стрибку з вежі особливо не постраждаєш.

Але хто я, щоб судити велике мистецтво?

Я підняла обличчя, підставляючи його сніжинкам. Вони жалили. Як і все в Імперії.
Імперія сама по собі, ніби була створена зі всього жалкого, гострого, войовничого.

Десятиліття воєн зробили її неосяжною: від безкрайніх морів із заходу – до скелястих гір – зі сходу, від вічної мерзлоти півночі – до мертвих земель півдня. І тікати з неї нікуди. Землі, хоч скільки придатні життя людини – Імперія, а й за її межами – смерть. Ось і доводиться ховатися, вдавати, грати роль когось ким насправді не є. І здригатися від кожного шереху, натяку на небезпеку.

Як це втомлює. Виморожує, як сам цей мороз та сніг.

В Аратсішані ніколи не було снігу. Іноді міста накривали хмари з чорного піску, принесеного з Мертвої пустелі шаленим вітром, але сніг… Його я побачила вперше в тому маленькому селі, куди нас переніс портал Роуз. І якось досі не можу однозначно сказати, як саме я ставлюся до нього. Напевно, я надто дитя півдня, щоб полюбити зиму.

– Як гадаєш, вони прийдуть на свято? – втираючи сльози, що виступили, запитала Мел.

Я кинула погляд на сцену та заспокоїлася. Відмучилась нещасна. Ось Мел і оплакує. І площею прокотилося якесь злагоджене полегшене зітхання. Здається, не тільки я бажала жінці... заспокоєння.

– Поняття не маю, якщо чесно, – знизала я плечима, пробігши поглядом по натовпу, що не пройнявся п’єсою. – Дивлячись, що саме їх привело до міста.

– Сподіваюся, що нічого серйозного, – зітхнула Мел, але тут же пожвавішала, кинувши погляд кудись на інший бік площі. – Будь тут, я спробую хоч щось дізнатися.

Хотілося їй сказати, що деякі таємниці краще залишатися таємницями. Здоровіший і спокійніший будеш, але не встигла. Мелані вже втекла, збирати свіжі плітки. А моя пам'ять послужливо підкинула картину з недавнього минулого погляд дівчини, яка розуміє, що її час стікає. «Льєра Трев, будьте обережнішими, прогулюючись у безлюдних провулках».

Та я б із задоволенням, але є речі, яким я не можу чинити опір, хоч би як хотіла.

Треба буде заскочити завтра в цілительську після пар, поцікавитися, як здоров'я лери, що ледве видерлася з того світу. Нілай… ім'я миттю спливло у пам'яті з підслуханої в відділку розмови.

Цікаво, а хто вона офіцеру загалом? Чого така турбота, злість на Роя? Чи все ж таки між темним і світлим був зв'язок?

Це загалом і не дивно. Таке трапляється мало не завжди. Тягне темних до світла, ніби їм його не вистачає.

Ось навіть Етклонер тягнеться. Хоч йому ніяке світло не поможе. Сволота він, а це не лікується.

І варто було згадати синка нашого мера, як погляд одразу й натрапив на його постать. І все б нічого, але ця сама постать, мов корабель хвилі, розрізала натовп і прямувала в мій бік. На обличчі Тео була така рішучість, що мені чомусь стало моторошно. Зізнатися, пам'ятаючи підлість і безпринципність, властиві цій родині, нічого доброго ця рішучість мені не віщувала.

Прокляття!