Розділ 3

У кухні “Гірського притулку” смачно пахло свіжою юшкою та підсмаженим м'ясом. У вікно зазирали дрібні пташки, постукуючи дзьобами у скло. Годівниця давно спорожніла, але поворухнутися було страшно. Та я намагалась дихати через раз. Поклавши руку на серце, я б з величезною радістю змилася кудись якомога далі. Тому що, дивлячись на розгнівану тітку, я впіймала себе на думці, що в цей момент мені куди страшніше, ніж на допиті у слідчого, та й при нападі драга, здається, теж.

Роуз шаткувала капусту. Ніж стукав по дошці так злісно і войовничо, що до кухні увійти навіть господар льєр Кларенс боявся. Та що там, сам кухар втік, під приводом прикупити свіжого м'яса та булок, які я до заїжджого двору так і не донесла. Вони залишилися валятися в залитому кров'ю цілительки дворику. І одна думка про це змусила здригнутися. Так, все обійшлося, дівчина залишилася живою, і навіть не втратила дитину. Але чому так тривожно?

Роуз змахнула в миску нашатковану капусту. І процідила крізь зуби хитромудрі лайки рідною мовою.

І я обережно подивилася на тітку. Все ж як її зламало життя. Вона намагалася не показувати, як насправді втомилася, але в такі моменти все ставало видно, як на долоні. У її темному волоссі давно з'явилася сивина, хоч їй було всього тридцять п'ять. Навколо темних, як і в мене, очей з'явилася сіточка дрібних зморшок. А в самих очах – втома. Цього не сховаєш за усмішками та перебільшено радісним тоном.

Я ще пам'ятала її іншу. У шовкових сукнях, розшитих золотом. Тоді вона підводила очі сурмою, і вони здавались бездонними. Кожен рух, кожен крок супроводжував тихий мелодійний дзвін тонких браслетів, від яких залишилися лише світлі смуги на зап'ястях. Вона була ніби створена для Ордену Даруючих життя, вселяючи одним своїм виглядом захоплення і благоговіння.

І нехай зовні ми з нею були схожі, як рідні сестри, мені відчайдушно не вистачало цього благородства, витонченості, привабливості. Моє обличчя було кругліше, вилиці не так виділялися. Що говорити про погляд, яким вона могла позбавити дару мови будь-якого чоловіка. І найжахливіше, що все це в'яне через Етклонера. Вона могла стати дружиною та матір'ю, затребуваним цілителем, якщо вже довелося покинути рідні землі. А стала самотньою сильною жінкою із чужою дитиною на руках.

Тому... Я не шкодувала, що підписала той договір. Якщо я можу зробити для неї хоч щось, я це зроблю. І нехай мені доведеться танцювати на лезі меча, я станцюю. Хоч якось спробую відплатити за все, що вона для мене зробила.

Мовчки опустила погляд, колупаючи ложкою тушковану картоплю з м'ясом. На думку тітки мені слід було відновлювати розтрачені сили. І ситний обід справді був на користь. Зникли веселі кольорові кола перед очима, вже не хилило в сон. А ще я нарешті зігрілася. І вже точно була сита. Але тітка була непохитна і веліла їсти, а сперечатися з Роуз, коли в її руках ніж, не зважився б навіть льєр Томпсон. Боляче у неї вид загрозливий у цей момент.

– Навіщо? Навіщо ти в це вплуталася? – не витримала Роуз, кинувши ножа прямо в миску з вже нашаткованою капустою. – Тобі жити нудно було? Ти знаєш, що нам не можна привертати увагу!

І начебто нескладне питання, відповідь на нього і того простіше, але я все одно продовжувала мовчки досліджувати картоплю. Щоб Роуз зараз не почула, все одно буде скандал. Краще промовчати. Вона тоді й охолоне швидше.

Роуз мій маневр розкусила на раз, стомлено зітхнула, наблизилася до мого столу, витерши руки об фартух, і опустилася на лаву поруч.

– Елтрісс, ти хоч розумієш, як ризикуєш? – куди тихіше і перейшовши аратсійську мову, запитала Роуз. Рідна мова здалася мені чужою, різала слух, змушувала стискатися серце і озиратися на всі боки. – Бойові маги, це не магістр Сноррі. Це не льєр Петренс. І тим більше не Томпсон. Вони навчені розшукувати і знищувати нас, Елтрісс. Якщо ці маги хоч запідозрять тебе… – її голос осип і зірвався. Роуз не змогла завершити думку і сказала коротко, але відверто. – Я не переживу, якщо з тобою щось станеться.

Я чудово розуміла, чим для мене це може обернутися. Але навіть зараз, коли емоції вляглися і можна було все добре обдумати, я розуміла, що свої рішення не змінила б все одно. Ні коли рятувала незнайомку, ні коли підписувала договір із відділенням міської варти.

– Хіба ти вчинила б інакше на моєму місці? Ти не відгукнулася б на Поклик життя? – відповіла я питанням на питання теж аратсійською.

Деякий час у кухні "Гірського притулку" чути було тільки бурчання каструлі з киплячою юшкою і шипіння м'яса, що підсмажувалося на сковорідці. Ми обидві знали відповідь на моє просте, здавалося б, питання.

Жоден цілитель не пройде повз біль. Жодна Даруюча життя, не зможе не відповісти на Поклик життя. І нехай я не пройшла навчання в ордені до кінця, як Роуз, але закони магії крові на мене діють, так само як і на неї.

Я згадала своє посвячення, що відбулося, ніби в іншому житті і з іншою дівчинкою, яку називали сшана Елтрісс АссашессТрев.

Вогонь у плошках, що розкидає відблиски на позолочені колони, відполірований до блиску мармур підлоги. Іскри, що злітають у чорне полотно зоряного неба. Ми, перелякані, перейнявшись важливістю моменту. Я – наймолодша з майбутніх адептів. І верховна ордена тих, хто дарує життя: висока, в червоному шовку, із золотими браслетами вище ліктів. Чорне волосся водоспадом падає на спину до самих стегон. А на червоних губах підбадьорлива усмішка. І я захоплювалася нею набагато сильніше, ніж інші. Тому що тільки троє людей у ​​цьому залі знали, що вона насправді була моєю матір'ю.