Розділ 11

…все було зовсім інакше. Настя ще не знала, що це літо змінить її. Вона сиділа в своєму улюбленому кафе, що поруч з офісом, де тільки-но розпочала стажування. У руці — латте з корицею, в очах — надія, а в серці — тривога. Їй здавалося, що весь світ дихає швидше, ніж вона встигає.

Саме тоді, в той момент, коли вона вперше зустріла Сергія.

Він стояв біля стійки, щось замовляв, і випадково зустрівся з нею поглядом. Не був одразу той магніт, який усі описують у книгах. Але щось… щось у ньому змусило її відвести очі. А він — усміхнувся.

— Ти часто тут буваєш? — запитав він, не чекаючи, поки бариста приготує йому каву.

— Я... лише почала працювати поруч, — відповіла вона обережно, з тією ноткою відстороненості, яку вивчила з досвідом.

— Тоді це щасливий збіг. Я — Сергій, — простягнув руку.

Настя на мить завмерла. Не звикла знайомитися так — раптово, неочікувано. Але щось підказувало їй, що ця історія варта ризику.

— Настя. Анастасія. Але друзі кличуть просто Настя.

Він усміхнувся, ніби почув найдорожче ім’я на світі.

****

Через кілька місяців після того вечора, коли Настя не змогла більше стримувати сльози, вона нарешті наче знову стояла на ногах. Вона повернулася до навчання, робота більше не викликала в неї болю — принаймні не зовні. Але думки про Сергія іноді проривалися, наче стара пісня, яку ти ненароком чуєш в маршрутці — знайома, і болюча, і солодка водночас.

І ось, одного дня, коли Настя поверталася з пари й просто проходила повз улюблену кав’ярню, вона побачила його. Сергій сидів за столиком. А поруч — вона.

Дівчина, що тримала його за руку.

Настя завмерла. Усе повітря зникло з грудей. І в той самий момент дівчина усміхнулася і промовила щось. Сергій поклав руку їй на живіт.

Він… Він чекає дитину?
Але… Але ж він казав…
Настя ледь втрималася на ногах. Їй хотілося кричати. Підійти. Спитати. Але замість цього вона пішла. Просто пішла, як тоді — з дощем, тільки цього разу дощу не було. Тільки вона і порожнеча всередині.

Увечері вона написала йому. Її руки тремтіли:

«Ти міг мені просто сказати.
Я б зрозуміла. Але чому ти мовчав?»

Він відповів швидко.

«Настю…
Я не знаю, як це сталося. Я був розгублений.
Вона сказала, що вагітна. І я не міг…
Я не міг залишити її одну.
Але я ніколи тебе не забував. Ніколи.»

Сльози текли по її щоках.

«То вона — твоя кохана?»

Відповіді не було. Лише три крапки. І зникли.

Настя сиділа на лавці біля озера. Осінь сипала золотом, а її пальці обережно тримали горнятко з теплим чаєм. Живіт вже трохи округлився — малюк ріс, навіть попри тишу, яку залишив по собі Сергій. Вона не плакала. Не сьогодні. Просто… було порожньо. Але не боляче. Вона звикла.

– Ви дозволите? – тихий голос перервав її думки. Незнайомець. Високий, у теплому светрі й з книжкою в руках.

– Лавка вільна, – кивнула вона.

Він сів поруч, розгорнув книжку, але не читав. Лише поглядав на неї.

– Ви часто тут буваєте. Ви… чекаєте когось?

– Уже ні, – відповіла чесно.

– І правильно. Люди, які мали б залишитись, не йдуть. А ті, хто пішли, просто… дали місце комусь кращому.

Вона здивовано подивилась на нього.

– Ви це придумали самі?

– Ні. Моя мама так казала. Вона пішла з життя, коли я був підлітком. Але завжди казала: «Навіть біль може бути дверима до чогось нового».

– І що було за вашими дверима?

– Порожнеча. А потім – одна усмішка в парку. І ти?

Настя вперше за довгий час усміхнулась. Не з ввічливості. По-справжньому.

– Можливо… ще одна лавка. І гарячий чай.

Вони мовчали. Але в цій тиші не було болю. Була надія.

Настя сиділа в себе в кімнаті, загорнута в плед, з блідим обличчям і важким диханням. Всі запахи дратували, в голові шуміло, а в шлунку — крутилося, наче карусель. Вона ледь встигла добігти до ванної кімнати, перш ніж її змусило нудити.

— Господи… — прошепотіла, тримаючись за раковину, — що зі мною?

Через декілька хвилин до її дверей постукали.

— Настю? Це я, Нік. Можна?

Вона не встигла відповісти, як він обережно зайшов. У нього в руках був маленький медичний кейс. Хоча він і був її другом — а ще тим самим Ніком, якому вона колись вірила більше, ніж собі — зараз він виглядав по-іншому. Спокійний, уважний, зібраний.

— Тебе рве? — тихо запитав, підійшовши ближче. — Пульс швидкий, шкіра холодна… Це щось серйозне?

— Нік… Я не знаю, — Настя ледь прошепотіла. — Може, отруїлася чимось? Або…

Він м’яко поклав руку їй на чоло, потім витяг термометр і щось ще зі своєї сумки.

— Дай руку… — тихо промовив, і коли вона покірно підставила долоню, він обережно надів на неї тонометр. — Тиск трохи знижений… Настю, скажи чесно — коли в тебе був останній цикл?

Вона широко розплющила очі.

— Ти… серйозно?

— Як лікар — так, — відповів він строго, але з ноткою турботи. — Це може бути вагітність, Настю. Тим більше, якщо є запаморочення, нудота, слабкість.

Вона мовчала, дивлячись на нього, мов уперше бачила.

— Я… я не знаю. Все змішалося останнім часом. Стрес, інститут, Сергій…

— Він знає? — коротко спитав Нік.

— Ні. Ми не спілкуємося більше. І… — Настя заплющила очі, щоб не заплакати, — я не впевнена, чи хочу, щоб він знав…

Настала тиша. Нік лише тихо дістав з сумки тест і простягнув їй.

— Тоді почни з правди. Просто для себе. А далі — разом щось придумаємо. Я з тобою, Настю. Неважливо, чия це дитина.

Неважливо, що було. Ти не одна.

Настя взяла тест з тремтінням у пальцях.

— Дякую, мій ведмедику, — прошепотіла вона.

І він м’яко всміхнувся.

— Завжди.

Минуло кілька місяців. Київ поступово занурювався у весну, але для Насті світ зупинився ще взимку — коли вона вперше побачила дві смужки. Її серце калатало не від страху, а від невідомості. Прокидалася рано з нудотою, вдень могла зненацька збліднути, а вечорами — мовчала довго, вглядаючись у вікно.