Розділ 10

Вони притихли, прислухаючись до кроків, які все ближче і ближче підходили стежкою. Сергій стиснув Настину руку, мовлячи без слів: «Будь готова».

Кроки зупинилися поруч із деревом, за яким вони ховалися. Настя стримувала подих, відчуваючи, як серце наче зупинилося.

— Хм, здається, тут нікого немає, — голос належав чоловікові, низькому і холодному.

Вони не бачили обличчя, але Сергій розпізнав цей голос.

— Це Дмитро, — прошепотів він.

Дмитро крокував далі, шукаючи сліди.

Коли кроки віддалилися, Сергій повільно повів Настю стежкою назад, до села.

— Дмитро — колишній охоронець таємниць села, — розповідав він тихо, — але його шлях збочив, і тепер він не зупиниться ні перед чим, щоб зберегти контроль.

Настя схвально кивнула.

— Нам треба бути готовими до всього.

Вони поверталися, розуміючи, що попереду ще багато битв за правду і свободу.

Настя та Сергій повернулися до хати бабусі, де їх чекала бабуся з турботливим поглядом. Вони швидко розповіли їй про зустріч із Дмитром і те, що той не відступить.

— Нам потрібна допомога, — сказала Настя. — Дмитро дуже небезпечний.

Бабуся задумалась на мить, а потім повільно кивнула.

— Є одна людина, яка може допомогти вам, — промовила вона тихо. — Старий друг вашої мами, Іван. Він давно живе у сусідньому селі і знає багато про таємниці Зеленого Джерела.

Настя подивилась на Сергія, і вони обидва відчули надію.

— Ми повинні зустрітися з ним якнайшвидше, — сказав Сергій.

Настя взяла карту, на якій бабуся позначила шлях до села Івана.

— Поїдемо завтра на світанку, — вирішила вона. — Нам потрібна кожна можливість.

Наступного ранку вони вирушили в дорогу, знаючи, що попереду — нові відкриття і, можливо, нові друзі.

— Тату, що нам робити?.. — голос Анастеші задрижав. Вона обійняла себе за плечі, наче шукала опору в собі самій. — Ми не знаємо, кому довіряти. Все плутається…

Сергій мовчки підійшов до доньки й поклав руку їй на плече. Його погляд був втомлений, але твердий, мов у того, хто вже одного разу пережив бурю — і вистояв.

— Перше, що вам треба зробити, — це не втратити себе. Щоб не трапилося, щоб хто не казав, — ваша правда всередині вас. Ви маєте одну одну. Ви — родина, — його голос звучав м’яко, але впевнено. — А тепер слухайте уважно.

Він дістав зі старого портфеля папку з печатками й документами.

— Це справжні папери. Тут — і про тебе, Насте. І про твою маму. Про те, чому колись я мусив піти... Не все було так, як здавалося. — Його пальці тремтіли, коли він розгортав аркуші. — Але ви маєте знати. Бо саме в цьому правда. І сила.

— Ми… з Анабель… хочемо знати. Але і боїмося, — прошепотіла Анабель, стискаючи долоню сестри.

Сергій поглянув на них. Його очі були вологі, але не слабкі.

— Ваша мама була особливою. Не просто сильною — вона вірила в добро навіть тоді, коли все падало. І вона просила берегти вас — не просто від світу, а від того, що світ може зробити з вашими серцями. Не втрачайте ніжність. Навіть у найтемніший момент.

— А ми можемо залишитися з тобою?.. — тихо запитала Настя.

— Якщо ви цього хочете, то я нікуди більше не йду. Я з вами. До кінця, — відповів Сергій.

Настала тиша. Та вже не тривожна — а наповнена спокоєм. Десь за вікном почався дощ — як очищення після всього.

— У нас ще є шлях. Але тепер ми разом, — сказала Настя й уперше за довгий час посміхнулась.

…Настя і Сергій залишаються наодинці після розмови з батьками…

Настя стояла біля вікна, обійнявши себе за плечі. Вечір за вікном був тихим і тривожним водночас — ніби сам світ затамував подих.

Сергій підійшов ближче, його голос був м’який, але рішучий:

— Настю… я знаю, це було багато. Для тебе, для мене, для всіх. Але… ми ж не самі. І ми впораємось.

Вона озирнулась до нього — очі трохи почервонілі, але в них було те, що він так любив: полум’я, яке не згасло.

— Сергію, я не знаю, чи зможу довіряти їм знову. Але тобі — довіряю. Тільки ти мене не зрадь… ніколи.

Він торкнувся її руки, переплів пальці з її.
— Я не зраджу. Я буду поруч. Ми разом вирішимо, що робити далі. Навіть якщо доведеться все змінити. Почати з нуля.
— З нуля… — повторила вона, стиха. — А якщо це кінець?

Сергій усміхнувся і ніжно торкнувся її щоки:
— То це буде найкращий початок нового.

Вона кивнула.
— Тоді… давай утечемо на мить від усього. Хоч кудись. Хоч би у двір. Просто побути собою.

— Давай. Але обіцяй, що не втечеш від мене, Настю.

— Не втечу. Навпаки — тільки до тебе.

Вони вийшли з дому разом, тримаючись за руки. І в тому простому русі, в тій мовчанці між ними було більше, ніж у тисячах слів. Це була надія. І вибір. Їхній.

— Чому ти мовчиш? — Настя не витримала. Її голос зривався. — Скажи вже щось. Будь ласка...

Сергій повільно відвернувся до неї, наче прокинувшись від глибоких думок. Його очі вже не були холодними — вони горіли вогнем, змішаним із розгубленістю.

— Ти… ти все ще тут, — прошепотів він. — Я думав, після тих слів… після того вечора… ти більше ніколи не повернешся.

— Але я ж повернулася, Сергію. Бо мені не все одно.

Він зробив крок ближче. Потім ще один. Його голос став м’якшим, щирішим:

— Я боюся зробити знову боляче. Я боюся, що знову щось зруйную. Але… коли тебе немає поруч, світ стає глухим. Порожнім. Ти — ніби колір у моєму чорно-білому світі.

Настя затамувала подих. Сльози блиснули в її очах.

— А ти, — прошепотіла вона, — як грім у тиху ніч. Я завжди боялася таких, як ти. Але, здається, тільки таких і любила.

Він нахилився, їхні лоби торкнулися. Настя прикрила очі. Усе стихло.

— Тож що нам робити? — знову запитала вона, майже пошепки. — Як далі жити?

Сергій усміхнувся — вперше за довгий час щиро.

— Жити. Разом. І помилятись — разом. Але більше не тікати.

І тоді він поцілував її — вперше не як втечу, а як обіцянку.