Розділ 6

Настя та Сергій повернулися в село, де вечірній вітер ніжно колихав крони лип. Вони йшли разом, їхні кроки були легкими, але в повітрі висіло напруження — бо попереду чекали не лише розмови, а й випробування.

— Ти відчуваєш це? — прошепотіла Настя, дивлячись у його очі.
— Що саме? — посміхнувся Сергій, обережно торкнувшись її руки.
— Наче хтось стежить за нами.

Вона була права. З темряви лісу з’явився силует — чоловік у темному плащі, що зупинився на відстані й мовчки спостерігав.

— Це наш перший ворог, — сказав Сергій тихо, — той, хто хоче приховати правду.

Настя відчула, як страх поступається місцем рішучості. Вона пригорнулася до Сергія, відчуваючи тепло його долоні на своїй.

— Ми разом, — прошептала вона.

І в цю мить між ними з’явилася невидима нитка, що з’єднувала їхні серця. Вогонь, який зігріває навіть у найтемніші часи.

Вечірні тіні ледь рухалися довкола, коли Настя вперше зважилася вимовити слова, які давно носила в серці.

— Сергію... — її голос затремтів, — можна я тебе так називатиму? Тато.

Він здивовано підняв на неї очі, потім усміхнувся тихо і тепло, простягаючи руку.

— Якщо для тебе це важливо, то я з радістю прийму це ім’я.

Настя піднесла руку до його долоні, відчуваючи, як від цього простого дотику світ навколо ніби став яскравішим.

— Тато, — повторила вона з усмішкою, — тепер я знаю, що не одна.

Сергій обережно обійняв її, і в цю мить навіть ліс навколо здався менш страшним.

— Ми разом подолаємо все, що нас чекає, — прошепотів він.

Настя глибоко вдихнула, відчуваючи, що тепер її сила — не лише у правді, а й у любові, яка підтримує навіть у найтемніші часи.