зустрiч з Невiдомим

З кожним кроком цього "монстра в туманi", ми могли зрозумiти з ким маємо справу. Це був хлопець рокiв 17-18.  Чорна футболка, джинси, кросівки. Здавалося б - звичайний підліток. Та на його рудуватій чуприні красувалися котячі вуха. А у лівій руці він тримав меч.

"Що може бути краще косплею?"- дивно, що саме такі думки відвідали мою голову.

Знаєте, його лице набуло такого виразу, що не зрозумiєш, що насправдi вiн задумав. Ми не знали,що робити. Ще один крок "вухатого" i..... Б-ббум!!! Пiд його вагою провалилися старi дощечки.

-Побiгли!!!!

Повторювати двiчi не потрiбно.  Швидко (але й з обережнiстю) ми побiгли до перших-лiпших дверей, якiна наш жаль були замкненнi.

-Лiлi! Там є другий поверх. Побiгли туди!

-Як думаєш там хтось ще може бути?

-Поняття не маю...

В моїй головi чiтко вималювався план втечi. Але поки що, Лiлi я нiчого не скажу- вiдговорить.В кутку бiля одних з дверей (ручку яких я ледь не зламала стараючись вiдчинити їх) одиноко лежала дощечка вiд пiдлоги. Я пiдняла дощечку,проiгнорувавши здивований погляд подруги. Практично безшумно ми почали пiднiматися сходами. Лiлi я сказа щоб чекала мене бiля кiмнати, поки я мучалася бiля вiкна ( я сподiваюся, що ви зрозумiли: я збиралася розбити вiкно). Лiлi ж в свою чергу розглядала кiмнату: на диво вона не була старою. Ба, бiльше-вiдчуття давнини було вiдсутнє. Якось все НАДСУЧАСНО... 

Поки Лiлi була зайнята дослiдженням кiмнати, я приступила до вiкна. Вже готова була розмахнутися дощечкою,як мою увагу прикували до себе кiлька фото. Ха-ха. Не смiшно. По моїй спинi пробiг холод. коли я почала пiдходити мої ноги були як желе. На превеликий жаль мої ж очi менi не брехали. Передi мною лежала купка фото котроїсь з родин. Чому ж я так вiдреагувала? Це фото моєї родини! На цьому чудеса не закiнчувалися.Переглянувши всю стопку фотографiй, я помiтила новiшу. Це було наше з Лiлi селфi, зроблене  цiєї ночi на Гелловiн. I у подарунок ми з подругою почули шурхiт з першого поверху. Готова закластися, що вухатому вдалося вибратися з "пастки".

"Чорт! Як невчасно"- я нiяк не могла зiбратися з думками. Мене мучали питання на кшталт: "ми у майбутньому" або " це паралельний свiт", "може я просто з'їхала з здорового глузду?" Але зараз це не важливо. Подрузi я подала знак, який означав "поквапся або прощайся з життям". Вона не зрозумiла до чого це. I тут я розмахнулася та всiєю силою,що мала(а вона в мене є) гупнула дощечкою по склу. Дзенннь- звук розбитого вiконного скла.

- Другий поверх. Ми не дуже покалiчимося. Я сподiваюся.

Видно мої слова прозвучали зовсiм непереконливо, позаяк Лiлi покачала головою немов говорячи "Нi. Не в цей раз. Вибач я не хочу" Вiдлiк пiшов на секунди, "вухатий монстр який провалився через необережнiсть" майже пiднявся. Ми не знали,що робити. Лiлi дала зрозумiти, що вона не полiзе через вiкно.

Час "Х", адже ВIН пiднявся та дивився прямо на нас. Страшно... Знову це жахливе вiдчуття желейних нiг. Це мене трохи дратує.  Я думала,що пiсля фоток мене вже нiчого не здивує, але тут цього"вухастого..кхм..кота" насварила жiнка лiтнього вiку даючи легкий пiдзатильник, вiд чого вiн поморщився. Не впевнена скiльки вони ще б сварилися,якби я з Лiлi не "спалила" своє мiсцезнаходження наступивши на уламок скла. Так. Лiлi вiдкинула страх i ми б без проблем вислизнули на волю, коли б не цей уламок скла. Погляди були прикутi до нас

- Шанс ще є!!!! - сказала я

-А? Куди,що? - Лілі явно не все розуміла

Я з Лiлi побiгли до вiкна але це "чудо" опинилося коло вiкна

-Ха? Чого? Ти ,що не людина?- знаю, звучало дивно, адже я вже кiлька раз пересвiдчилася,що вуха"вухатого" справжнi

- Рiвно настiльки як i ти. - хлопець

- Невдалий жарт як на мене. - відповіла я

- Я не жартую. - знову він

-Заспокойтеся- ми нарештi почули оксамитовий голос лiтньої панi.

Як за помахом чарiвної палички настала тиша.

-Думаю це не пiдходяще мiсце для розмови.  Клацання пальцями i ми всi опинилися у затишнiй кiмнатцi, де був накритий стiл на чотирьох. Саме у цій кімнаті ми мали змогу детальніше розглянути її. Довге сиве волосся, що сягало їй стегон було заплетену у косичку. пишне фіолетово-блакитне плаття з корсетом. Як на мене вона виглядала як справжня правителька. Правителька океанів. Всi сiли до столу, а панi продовжила:

" Ви у свiтi Cпогадiв. Це свiт щасливих та сумних моментiв кожної людини. Цей момент несе за собою висновок, а висновок-дiю. Типу доленосного моменту. Ми не iдеальнi, тому часом можемо прийняти хибне рiшення, але вiд того й життя рiзноманiтне. Не написане за сценарiєм."

-Але для чого тут я та Лiлi?

-Одного разу твоя родина прийняла хибне рiшення яке у майбутньому скалічить життя багатьом людям. Я вважаю це неправильним, i "Рада Спогадiв" мене пiдтримала. В нас був договiр: ти та Лiлi зможуть подорожувати спогадами рiзних епох, аби знайти та лiквiдувати цю помилку. Але рiшення за тобою. Коли ти знайдеш цей"момент" ти станеш перед вибором. Ти згодна не залишитися байдужою до свого майбутнього?

-... Добре.

-Лiлi- панi звернулася до подруги

-Так я вас слухаю.

-Ти можеш допомогти подрузi якщо цього хочеш.

- Так я з радiстю!!!

-Добре. Запам'ятайте дiвчата! Вам доведеться не лише мирно переглядати спогади, але й протистояти тому хто хоче вам заважати.

-Хах Сонь, це по твоїй частинi)

-Агаааа~

-Я рада, що ми знайшли спiльну мову. До зустрiчi!

Навколо нас закружляли кольоровi вогники. Ми опинилися в кiмнатi. Мирно цокає годинник. 03.57- час коли ми потрапили i повернулися з світу Спогадів. Вiдчуття нiби цього не було i нам все наснилося.

-Так,що там Льошi передати?

-Е? От дурненька тiльки спробуй щось розказати!

- Та спокійно ти ж знаєш- я могила.

Ми ще довго сидiли та обговорювали все. Я вiдчувала- ми ще побачимося i не раз...