Як Мартин поділився секретом повільного руху

Минуло кілька тижнів. Акваріум став частиною дому. Уранці Мартин уже не біг стрімголов до кухні, спершу він підходив до Джіджі. Стояв і дивився, як вона повільно прокидається у своїй прозорій воді, як неквапно рухає хвостиком, як м’яко підпливає до скла, ніби говорячи: «Доброго ранку, Мартинчику!»

І одного разу мама помітила щось дивне:

— Мартинчику, ти сьогодні сам узувся…

— І навіть шнурівки не перекрутив, — здивувалася бабуся.

Хлопчик підняв голову й усміхнувся:

— Я просто не поспішав.

Того ж дня в школі сталася маленька пригода. Під час перерви хлопчики й дівчатка бігали коридором, намагаючись вчасно дістатися до класу. Один із них так поспішав, що перечепився й упав. Раніше Мартин, мабуть, пробіг би повз, бо ж перерва коротка. Але цього разу він зупинився, повільно присів й спокійно зібрав зошити.

— Ти чого так неквапно? — здивувався хлопчик, підводячись.

Мартин уважно подивився на нього.

— Ми знайомі?

— Е-е-е… Я Мишко, з паралельного класу. Минулого тижня ми були разом на спільному уроці.

— О-о-о… Вибач.

Хлопчик усміхнувся.

— Раніше ти все робив швидко, тож недивно, що мене не помітив. Чому ти змінився, Мартине?

Мартин на мить задумався. Він не хотів звучати повчально і тим паче не хотів виглядати «найрозумнішим».

— Бо я зрозумів, що коли не поспішаєш, менше падаєш, — просто сказав він. — І більше помічаєш.

— Що помічаєш?

Мартин трохи усміхнувся.

— Що ти не один.

Того вечора, стоячи біля акваріума, він тихо прошепотів:

— Дякую, Джіджі.

Рибка повільно пропливла повз, м’яко колихнувши воду. Мартин усміхнувся, тихо стоячи біля акваріуму. Він більше не намагався стати іншим. Хлопчик просто вчився рухатися трохи повільніше, а разом із повільністю в його житті з’явилося більше: уваги, менше синців, більше тепла і перший друг, Мишко.

Вони часто проводили час разом: робили домашнє завдання, грали у футбол, ходили в кіно. І якщо бачили когось, хто поспішав, усміхалися одне одному, ніби тихо нагадуючи:

— Краще йди повільніше. Світ нікуди не тікає.