Розділ 18

— Доповідь від шпигуна, ваша найвища світлість, — сказав чоловік в дивакуватому, навіть для нас вбрані, вбіг в залу, паралельно потопаючи своїми ногами по-козлиному.

— Швидше, С-ссалазар, швидше. Сс-ссьогодні вс-ссс-се пішло не так, — говорила вона, а її зміїний який трясся з кожною вимовою слова, — Мутації почали проявлятись.

— Наші свідчення будуть вам корисні, — промовив він та відкланявся і поцілував її руку.

— І що ти приніс мені, любчику? — поцікавилась  вона та провела язиком по його обличчі, після чого облизала його лоб.

— Вони знайшли гримуар 13 єдинств, — прошепотів він та трясся під її жахливим поглядом, а вона лиш гладила його волосся.

— В тебе така смачненька голівка, — сказав чужий голос, — От би її з’їсти, — закричав інший, — Замовчи ненажера, краще не об’їдатись, так-то, в її тілі, — якийсь інший голос перервав його, — Ну вона ж обіцяла, — далі сварився демон, — Нічого, виберемося і розважимося.

Салазар, переляканий, втік з темної кімнати під гучний регіт демонів, загубивши свою гідність у цьому соромному моменті. Я розреготалась і вставши з ліжка ненароком розбудила Адріана.

Він прокинувся і не зрозумів причини мого сміху.

Можливо, принаймні у цих демонів є почуття гумору.

Але чому саме я бачу це?

Коли це сталося, або, можливо, коли це станеться?

Він торкнувся мого плеча, змусивши мене обернутись.

— Ну і що сталось? — запитав він та сонно встав з ліжка.

— Здається, вони про все знають, — прошепотіла я та знервовано огледілась навколо і чекала на реакцію.

— І? — поцікавився він не розуміючи оглянув мене, — Ти ж моя дружина.

— Я не про то, — відповіла я і кинула в нього подушку, — Той гримуар. Тут є шпигун.

— Вдягайся, — сказав він та кинув мені одяг.

Я швидко прийшла в себе, одягнулась і разом з ним увійшла в кабінет. Поступово, під чашкою чаю, зібралися всі міністри та всі, хто міг бути причетним до цього. Він своїм пронизливим поглядом обскакував їх, а я тихо стояла за його плечима. Він дивився і чекав чогось, наче вдавав, що чекає на свою здобич.

Його очі загрозливо блищали від світла, і йому не потрібні були слова. Цими очима він вмів змусити всіх присутніх тремтіти. Тоді увійшов оббитий чоловік, вартовий його привів. Я втомлено зітхнула, коли жахливий запах проник мені в ніс.

Фу!

Я відразу затулила ніс.

— Він же смердить, не думаю що він той хто потрібен, — прокричала я та знервовано оглянула усе довкола.

— А він не має фіалками пахнути. Жебраку легше зникнути й заховатись, — відповів він.

— А тоді як він би дізнався про решту. Це міг знати тільки вартовий чи слуга… — говорила я та Адріан прикрив мені рота і тихо сказав мені на вухо.

— Тихо, люба. Я це знаю. Головне зараз добре слідкувати. І ми знайдемо його підлеглих, — сказав він з легкою усмішкою дивився на всіх до кого в нього були навіть найменші підозри.

Він своїм поглядом пиляв на них і чекав, як хижак, що чекає на свою здобич. І він отримав те, що хотів. Одна зі служниць почала тікати, не зважаючи на наказ. Двоє вартових схопили її й притягли перед нами.

Це була молода селянка з темним русявим волоссям, зібраним у густу косу і посіченим на кінці. У неї були темні наївні очі, але це була лише маска. Коли вона розплющила рот, з нього вирував незв'язний, майже дитячий лепет. Один з охоронців підняв її з колін на живіт і розвернув блакитну сорочку. На її спині блищало велике татуювання — печать, схожа на ту, що була на найманому вбивці, що намагався мене вбити ще на початку.

З жалем я поглянула на чоловіка, і він все зрозумів. Його тепла рука обхопила мою. Така тепла. Він мовчки дав знак забрати її звідси. Захожий чоловік, в дранті, хитро спостерігав за нами.

Але коли я поглянула в очі шпигуну, він ледь не спіткнувся від страху. Він не починав говорити, навіть коли кат прийшов і, за дозволом Адріана, дехто залишив ту подію.

Потріск.

Один палець був зламаний.

 Потріск.

І ще один.

Потріск.

Потріск.

Ще два.

І лише кліщі схопили великий палець, коли він хотів почати говорити.

Але він мовчав. Відкривав рот, але не міг промовити жодного слова. І це викликало в мене посмішку, яку я намагалась приховати під долонею. Нехай вони не думають, що я садистка. Але печать...

Ну, і ця сцена. Його притягнули до нас. І тоді Адріан підвівся. Тихими, ледь чутними кроками він наблизився. Поруч з ним шпигун здався дуже малим і навіть меншим, ніж я. Його тримала за руку вартова, якій було навіть огидно бути поруч з ним. Він трохи схилив голову і сказав щось. В очах шпигуна блиснув невимовний жах.

— Готово, забирайте, — відповів він та перевів погляд на вікна. Сонце вставало, — будеш і так далі стояти? Всі вільні.

— Ні. А тепер тобі прийдеться багато пояснювати, — попросила я та врізалась своїм поглядом в його обличчя.

— Я бачив яка посмішка була на твоєму обличчі. Ти може з професією не сильно вгадала, кат міг би вийти з тебе мав бути першокласний, — розказав він, а я знервовано відвела погляд.

— Ти ще й цьому щось ляпнув так що він трішки від серцевого нападу не вмер. То тому найманцю, тепер цьому шпигуну. Я ще щось потребую про тебе знати? — запитала я.

— Їсти хочеш? — поцікавився він.

Десь ранку п’ята, а вечеряла я лиш салатом, зрозуміло що так.

— Авжеж, чи мені з голоду вмерти, — відповіла я роздратовано трохи заспокоїлась уявляючи аромат смачної та теплої їжі.

— Тоді може нам вже піти й дати слугам можливість прибрати он ту калюжу крові в центрі, — промовив він швидко кинув на неї байдужий погляд.

Коли сонце піднялося вище за ліс, ми сиділи за довгим столом і насолоджувалися стравами. Сьогодні все було набагато смачніше, ніж зазвичай, можливо, через приїзд нових працівників на кухню, або через те, що я ввечері не наїдалась належним чином.

Після всього, що сталося, не було сенсу говорити, і під час копання в тарілці я не могла знайти жодної цікавої теми для розмови.