Розділ 17

Ранок настав швидко. І я була на ногах рівно з шостої. І мені прийшлось цілий день доводити себе до нашого ідеалу бездоганної дружини. Три служанки бігали навколо мене стараючись розім’яти моє тіло. Ну мої затверділі м’язи доставили їм клопотів цілий замок. Спочатку я залазила в теплу ванну. Трояндові пелюстки плавали в воді та навколо мене бігали чотири служанки. І така кількість уваги до мене втомлювала. І для чого це все. Вони натерли мене якимись оліями, обрізали й підпиляли нігті наносячи манікюр.

Натирали оліями, сушили та вкладали волосся. Навіть повиривали все волосся між ногами й вищипали брови.  Тепер вся шкіра була як в немовляти. І чому тим чоловікам так багато треба. А це було до біса боляче. І я оглядала чудові чорні нігті. Чорний манікюр це найкраще що могли вигадати, він іде до всього. Навіть до вина.

Але ці мереживні труси й корсет, як до цього вони додумались. І ну для чого мені це все. Я і так красуня, навіть без того всього. А їм було просто не зрозуміти мого страшного нерозуміння і злості. Як так можна зі мною.

А тепер ці три садистки як нічого не було старались сховати залишки мого загару і весь час затирали моє лице рисовою пудрою. Тоді наносили макіяж, малювали брови, фарбували губи. Затягували волосся в пучок і крутили прядки. Закріпили фату кількома блискучими срібними ліліями. Я вдягнула сукню і була абсолютно готова. Я виглядаю просто казково. І як це все сталось.  

Це можна сказати мав бути найщасливіший момент в моєму житті. І він мав стати найдивовижнішим. Я виходила заміж.  Принаймні я лишуся живою і доживу до того моменту. І я люблю свого нареченого. А це для нас дивно.

Я сідала в білу карету. Постарався він конкретно. І Кей тут сидить в рожеві сукні. А вона виглядає навіть не смішно. Їй просто це все так пасує. І я тут в білому зефірному платті. Світ такий дивний…

— Ти, будь акуратнішою, — промовила вона та оглянула мене, — Ти мені непритомна на власному весіллі не потрібна.

— Я не знепритомнію. Все занадто добре, що б я звалилась в памороках, — відповіла я.

Мене вже немало нічого здивувати. Принаймні на це я надіялась.

Ми тряслись по тій бруківці вже довго. І я вже була готова сваритись про це. Але ми зупинились перед дивною будівлею. Це був храм богині Саннани. Гігантський. Білосніжний. Навіть серед зими там цвітуть квіти. Я вийшла з карети і якісь маленькі дівчинки несли мою фату. А Кей, єдина моя психологічна підтримка втекла. От і як та можна. Все довкола освітлювало безліч факелів. Як багато людей. Я перелякано опустила свої очі, і нігтями схопилась за букет. Один раз тільки піднявши очі до гори. І він стояв там.

Холодний і незворушний. Такий як на початку. Як тоді коли ми зустрілись в перше. Але в мить його обличчя посвітлішало. І на ньому прослизнула посмішка. І навіть мої губи розпалились в ній, тоді опустила очі. Звуки каблуків розривали тишу і тиху музику органна. Кожен обертався, щоб поглянути на мене. Моє дихання збилось ще на початку всього. Знов крок за кроком. Все ближче і ближче. До мого не передбаченого майбутнього.

— Хвилюєшся? — поцікавився він.

— Дуже, — прошепотіла я та знов опустила очі.

В залу, з-за вівтаря ввійшов жрець в довгій пурпурній ритуальній туніці та дивному головному уборі такого ж кольору. На його шиї висів дивний амулет у формі гексагона виготовленого можливо чи з золота, чи електруму, з масивним зелено голубим каменем в центрі.

В його ж руках був масивний скіпетр з таким же каменем і виготовленим на мій розсуд з того ж матеріалу. За ним двоє хлопчаків в білих рясах, яка одному з них була великувата принесли масивну книгу в чорному перелеті з гігантським рожевим каменем нагадуючи по своїй формі серце на палітурці. І в кінці процесії ввійшов юнак-підмайстер в зеленій рясі з мідним кадилом в руках.

Хор почав співати. А четверо почали читати якісь дивні молитви застарілою мовою яку я не знала. Розкладена книга на п'єдесталі шелестіла пожовклими листами. Юні хлопці тримали над нашими головами, здається, вінки, а ми тримали в руках свічки. Чиїсь руки забрали в нас свічки та з’єднали наші руки та поклали на них рушник вишитий золотом. Закінчуючи читання він запитав нашу взаємної згоди. На наші стверджувальні відповіді нам принесли золоті обручки. Він акуратно вдягнув мені одну з них на безіменний  палець і я повторила за ним.

— Тепер разом, — прошепотів Адріан.

 Він тільки почувши дозвіл зразу поцілував мене, коротка миті та ми розвернулись до виходу.

Там в далині я помітила жінку в туніці не людської краси. Довгим кучерявим блондинистим волоссям що золотими кучерями ховала сонце. Її шкіра була бліда наче сніг, а губи яскраво червоні губки. Її очі були голубі наче небо. Вона стояла там обдаровуючи нас прекрасною усмішкою. А потім пішов сніг. В наших головах промайнула дивна думка. Прокляття знято. Так це була богиня.

Під оплески присутніх ми покинули залу, і як би хтось не старався нас зупинити ми впевнено рухались вперед, зупинившись лиш раз коли я мала кинути букет. І на превелике щастя Кей, яка десь визирнула з зали він прилиті їй в руки. Так-то герцог і її наречений зразу зрозумів що хоче його обраниця.

Їхали ми тільки вдвох. Всі решта вирушили за нами. Я знала що дорога буде довгою. Але ми з моїм тепер новоспеченим чоловіком, все-таки трохи перекинулись словами. Наші розмови залишались лиш про то що має статись в майбутньому. Як ми будемо вирішувати це все. Але мені здавалось що щось пішло не так. І Адріан це також відчував.

Так ми виїхали на територію. В середині грала музика, а гості вже добрались до маєтку. Столи видно валились від їжі, а три сотні гостей запрошені попри всі мої протести вже розважались в всю. Під крики вітаємо ми пройшли в центр залу.

І розпочали свято. Кружляли в танці, поділ моєї сукні  підійматися над землею. Поворот за поворотом. Рух за рухом. Ми зливались і розходились. А гості дивились на наш танець. Ми покинули центр зали та сіли за стіл. Я зразу почала їсти.