Розділ 7

Дні проходили однаково, без жодних видінь, які раніше сповіщали про наближення небезпеки або надавали загадкових відкриттів. Більшу частину дня займали уроки, де я працювала над покращенням своїх навичок і знань. Лише раз у два дні ми виїжджали до міста, де я відчувала певну схожість з моїми минулими днями в академії.

Вони, минали один за одним, а сьогоднішній день, згодом перетворився на післязавтрашній. Але цей день був іншим, адже до балу залишилось зовсім не багато часу. Для мене вже підготували чудову бордову сукню, яка доповнювалась надзвичайними прикрасами з рубінами, що були взяті зі скарбниці

— Міс ви матимете спуститись з господарем в місто, — промовила дівчина після чого відкланялась.

— Так зараз буду готова, — відповіла я після чого вскочила та прийнялась готуватись до виходу.

Вона допомогла мені замінити взуття на зимові черевики, що були необхідними для цієї холодної пори року. Я, також накинула на себе шубу. На голову, я наділа капелюшок, щоб захистити себе від вітру та снігу. Таким чином, я повністю готова була вийти у світ. І, коли я нанесла трохи помади на губи, я спустилася вниз по сходах.

Вийшовши з будинку, на подвір'ї нас чекала карета, яку ми мали використати для подорожі до міста. Залізши в неї, ми рушили вперед, віддаляючись від особняка. Пейзажі за вікном поступово змінювалися, а сніг, що падав, поступово закривав гілки дерев.

— Куди ми їдемо, якщо це не секрет? — поцікавилась я з ненаграним ентузіазмом.

— Тобі сподобається, Красуне. Але я хочу лишати за собою таємницю, — відповів він та обдарував мене усмішкою, дали дивлячись мене в очі.

— В тебе лишилась тільки одна таємниця, а то заборгуєш мені поцілунок, — пожартувала я, після чого трохи оживилась і чекала його реакцію.

— Буду не проти, — сказав він та провів рукою мені по обличчі.

Я вкрилась яскравим рум'янцем і соромливо вткнулась очима в підлогу, нервово перебираючи складки свого плаття. Його сміх звучав, а я продовжувала поводитися, наче закохана дівчина, даруючи йому безліч коротких посмішок.

Після зупинки, ми покинули салон і він повів мене кудись. Я не могла зрозуміти, куди саме ми направляємось. Зупинились ми перед ювелірним магазином. Я здивувалась, не розуміючи, що він задумав.

Вікна були брудними, підлога протерта, але білосніжні стіни й золоті прикраси на карнизах створювали особливу атмосферу розкоші, яка була характерною для нашої країни.

Коли двері магазину відчинилися, дзвінок гучно задзвенів.

— Вітаю, — привітався чоловік і піднявши очі подивився спід лоба на нас.

— Моя прекрасна наречена хотіла б вибрати каблучку на наші заручини, — розказав Адріан,  чого награно посміхнувся.

— Так, так, — відповів чоловік після чого дістав кілька коробочок.

Заворожена, я уважно роздивлялась кільця з різними блискучими самоцвітами, які привертали мою увагу. Мій погляд зупинився на одному з них — великому рубіні, що блищав як невелика зірка, елегантно обрамлений рядом діамантів. Це кільце особливо виділялося серед усіх інших прикрас, розташованих на оксамитовій чорній подушечці.

Я відчувала, що якщо коли-небудь вийду заміж, то моєю обручкою кільце має бути саме таким — вишуканим і неперевершеним. У цей момент Адріан провів рукою по моїй талії, нахилився над моїм вухом, а його голос звучав тихо та загадково.

— Красуне сподобалось, на твоїх тоненьких пальчиках він буде мати чудовий вигляд, — сказав він після чого він дістав гроші, — Скільки?

— 35 золотих, — відповів холодно чоловік та зібрав все собі в руку.

Він ретельно виклав гроші на ваги, а потім обережно взяв прикрасу і поклав її у невелику коробочку, яку ретельно приховав у своєму одязі. Після цього ми вийшли погуляти по місту, обговорюючи наш план. Поступово, ми знаходили спільну мову і зближувалися. Весь час разом, ми обмінювалися жартами та посмішками, зневажаючи складність ситуації, в яку я потрапила.

— Адріан… Розкрий карти, — прошепотіла я та усміхнулась.

— Які. В мене багато секретів, — відповів він серйозно.

— Я просто хотіла спитатись щось про твого батька, —  промовивши це холодно я помітила як його обличчя змінилось. Мені здалось що йому було боляче про це говорити, — Вибач. Вибач. Це видно занадто болюча тема для тебе, — сказала перелякано я.

Досить швидко ми повернулись назад в карету.

— Якщо хочеш знати тобі розкажу, — промовив він, але за голосом що він був понурим, — Батько був на рідкість жорстокою людиною. Знущався з нас з матір’ю і підіймав на неї руку. Тоді мама померла. Я пішов в академію, жити стало легше. А батько почав чахнути. Останній раз коли ми нормально говорили, коли ти попала в академію, тобі було близько десяти. Єдине що я добре пам’ятаю, це його слова, що він не здивується що ти станеш моєю дружиною. І кілька раз повторив, такі дві вискочки точно зустрінуться знов.

— Мені дуже шкода, я не мала тебе змушувати це згадувати, —  прошепотівши це я поклала йому руку на плече, — Вибач, —  коли я це промовила він мене проігнорував, — Моє життя також не було найлегшим. Найкраще пам’ятаю з мого дитинства, це як батько привів якусь жінку в дім. Вона була можна сказати просто злою. Тягала за волосся, била. Принижувала. Коли батько взнав вигнав її з дому. А легше не стало. Взнавши про мій магічний талант він вирішив зробити з мене наймолодшу з всіх випускників академії. Я вчилась цілими ночами.

Він просто обняв мене, і це було неймовірно приємно, бути поруч з ним, знаходитись тільки ми двоє, без нікого стороннього. В цих миттєвостях я відчувала, що не самотня. Чомусь, разом з Адріаном я відчувала себе коханою і зрозумілою.

Він не був беземоційним, як мені колись здавалось,  він був такою ж людиною, як і я. Ми обидва були у пошуках чогось, чого раніше не знали. І, можливо, я закохалась у нього. Він був тим принцом, про якого я мріяла про всю своє дитинство. Це, про що я раніше мріяла, стало реальністю. Але, якоюсь мірою, я забула про найважливіше. Ця гра, яка почалася, повинна була бути просто розвагою.