Розділ 6

— Почнемо з основи, — промовила жінка та строго глянула на мене, — Яке звертання до люду нижчого стану?

— Міс до незаміжньої жінки, місис до заміжньої, мадам універсальний та містер до чоловіка, — впевнено відповіла я.

— Яке звертання до вищого класу, — промовила вона та простукала нігтями по дивану та чекаючи на мою відповідь.

— За титулом, до жінки леді та лорд до чоловіка. Якщо від нижчого класу до вищого пані до жінки, панна чи панич до неповнолітніх та пан до чоловіка. До членів імператорської сім'ї що не зв’язані з троном чи до фавориток ваша високість. До імператора ваша величність чи ваша світлість, — розказала спокійно я.

— Прекрасно, а дехто смів назвати вас невихованою, —  сказала жінка та усміхнулась, — Тепер я б хотіла обговорити тему, що вам сильно не сподобається, це тема рангів. Ви знаходитесь на другому нижчому, найвищому можливому для незаміжньої жінки дворянського походження з втраченим титулом. Якщо ви зараз вийдете заміж, то ви отримаєте титул, але будете нижчі за нього в ієрархії на пів ступеня.

— Жах, — прошипіла я та жінка усміхнулась оглядаючи мою реакцію.

— Для жінки єдиний метод мати більше прав бути вдовою чи сиротою, — додала вона.

— Я знаю, мої батьки мертві, — промовила я та сумно опустила очі.

Між нами миттю з’явилась незручна тиша, а жінка, що сиділа переді мною, змахнула за вухо прядку свого волосся, яке вже почали сивіти. Закінчуючи мовчанку, вона заглушувала його глибоким кашлем, а потім випила трохи чаю з чашки, яку тримала в руках.

Вона виразно вперто дивилась на мене, її погляд мав дещо неоднозначне значення. Заохочена її прикладом, я теж спробувала повторити її рухи, але отримала несподіваний удар паличкою по мізинцю. Ледь втримавши чашку з чаєм, я вигнула палець від болю.

Ох, як це боляче!

Я не могла зрозуміти, як вона могла так обійшлась зі мною.

Що їй зробив мій палець, що аж викликає таку реакцію?

— Не вигинати так палець, тільки незаміжні чи не наречені можуть собі таке дозволити. Потрібно відвести  палець і загнути останню фалангу, — промовила вона показала це мені, — От так.

Час минав швидко, і освоївши основи цього дивного вищого світу, я вийшла з залу й повернулась до своєї кімнати перед обідом. Він намагався відгородитися від мене, і це викликало в мені дивні почуття.

Я не розуміла, що відчуваю до нього. Він був першим, хто проявив до мене доброту за ці роки. Він був першим, хто не судив мене за мого батька. Але його награна байдужість страшенно дратувала мене.

Господи, як він міг бути таким?

Я наче ревнувала.

На столі лежала одна і єдина книга, яку я ще не перетворила на приховану схованку для своїх речей. Її яскраво-червона обкладинка виголошувала назву "Трояндовий сад Амелі". Книга обіцяла бути цікавою.

Звичайно, я вже почала сумніватись у своїх словах, що це все лише для слабких жінок, які вірять лише у кохання, а їхня ціль життя — успішно вийти заміж. Люди знали мене як ексцентричну і зарозумілу, яка сподівається, що якийсь прекрасний принц врятує її від боргів. Але ні, я завжди сподівалась тільки на себе, а не на чоловіків.

Через кілька годин я зуміла прочитати всю книгу. Всього 200 сторінок, не так уже й багато. Тут, на моє велике здивування, не було нудно. Після обіду настав час вчитися їздити в дамському сідлі. Перед тим, як переодягнутись у чорну амазонку за допомогою Нори, я накинула коротку шубу і невеликий капелюшок на мої зібрані в тугий пучок волосся.

Попри зиму, задній двір був добре розчищений, і навіть на піску не було інею. Я ввійшла до стійла і здивувалась відсутності запаху. Тут був лише слабкий специфічний аромат. Коли вивели коня, я зразу здивувалась його особливому сідлу. Навіть з чужою  допомогою мені було важко залізти на нього, але я все ж почала рухатись.

— Не бійтесь, вона дуже спокійна. Не скине, — розказав конюх та далі пильнував як я робила на ній перші кроки.

— Це та масть що зветься білий в яблуках, — поцікавилась я та постаралась їхати швидше, але кобила далі крокувала спокійно.

— Так, бачу, ви добре знаєтесь на мастях, — сказав він, а коли кобила зупинилась він погладив велику кінську морду.

— Недуже, колись давно в нас був такий жеребець, — промовила я.

Миттю згадала про Руді, він був улюбленим батьківським жеребцем, гігантом, серед решти наших тварин, але з надзвичайно добрим характером, він служив нам довгі роки, та після мого вступу до академії, нам прийшлось його продати.

— Її звуть Іріс, — розказав він.

— Таке красиве ім’я, — відповіла йому я, та почала їхати, пришвидшуючи її ходу, роблячи розворот і знов пришвидшила її ходьбу лиш потім зупинившись біля воріт.

— Ви добре справляєтесь, — промовив він та взявся за вуздечку та заспокоївши коня.

— Дякую, — відповіла я пішовши на друге коло й успішно його завершила.

Після тренування я повернулась до своєї кімнати й знову перевдягнулась у свою попередню сукню. Досить швидко я дійшла до бального залу, який був просто захопливий. Він був прикрашений позолотою та фресками на стелі, які зображували божественні сцени.

Білосніжні мармурові колони твердо стояли підтримуючи склепіння. За великими вікнами падав сніг, наче створюючи казкову картину. Бордові штори, прикрашені золотими шнурами та китицями, ледь підняті, дозволяли проникнути світлу всередину.

Підлога була витончено викладена паркетом, який створював малюнок зі складних дерев'яних візерунків. У центрі залу стояв білосніжний рояль. З далекого куточка залу раптово з'явився чоловік похилого віку, немов вийшовши з-за інструменту. Його сиве волосся торкалось плечей, а очі прикривали великі окуляри. Він був одягнутий у коричневий костюм, який наче нагадував про старі часи.

— Міс Калабріо як я розумію, — промовив чоловік, —  Я камердинер пана Адріана. Він сильно просив навчити вас танцювати. На жаль я вже за старий, щоб встигати за настільки жвавою юною леді як ви, тому я буду змушений вас навчати танцювати самостійно. Що ви вмієте?