Розділ 5

Ми перебували в просторій темній кімнаті, де каміні горів вогонь та хрустіли двері. Незручна тиша заповнила весь простір поміж нами. Він намагався змусити мене заговорити, своїм загадковим поглядом, наче пробуючи виривати з глибин моєї свідомості всі нерозказані до того речі.

Його очі були яскравіші, ніж будь-коли раніше, відбиваючи слабе світло. Кремові шпалери з вензелями ледь-ледь проглядатися у темряві. Навіть картини на стінах, хоча намальовані, сповіщали мені про якусь лячну присутність і дивились на мене надто ворожими очима.

— Я дізнаватися про того суддю, великого боса, як ти його називаєш, — промовивши це він посадив на крісло і дав в руки чай, — Він зійшов з розуму. Не твоїх рук справа?

— Просте закляття, викликало невеликі докори сумління, — промовивши це я усміхнулась, мене так легко не обманути, — Там були й інші сліди чужої магії. Перевіряєш мене. Чекаєш реакції. Щоб потім діяти по ситуації. Адріан чому ти мене сторонишся, і взагалі хто ти? Чому мені не довіряєш?

— Я володар цих земель. Граф Кортес. Ніколи не чула? — запитав він у мене.

— Я не цікавлюсь політикою взагалі. Єдине що я в ній бачу це недоліки, необмежену владу для тих хто має хоч її крихту та п’яні розмови про неї біля бару, — після того, як я промовила це я допила чай і поклала горнятко на столик, — через відсутність конституції, єдине що робить нас рівними — зброя на дуелі.

— Багато чоловіків були б щасливі, якщо дружини не лізуть в їх справи, — відповів він. А його погляд...

— Хіба я жінка, що являється чиїмось ідеалом. Особливо з моїм характером, — промовила я і після того, як я лишила його самим гукнувши йому назад, — На жаль, ми занадто різні.

Повернувшись до своєї кімнати, я наказала помічниці набрати гарячу воду, а сама зняла верхню важку сукню, відчуваючи полегшення після довгого дня. На мені залишилась тільки спідня білизна, і тугий корсет, що стягував мою талію. Розпустила волосся, дозволяючи локонам спадати на плечі.

Тоді відчула солодку спокою мить, коли занурилась у гарячу мармурову ванну, поглинаючи хвилі тепла.

Пара, що наповнювала кімнату, розносила аромат трояндових пелюсток, що легко плавали у трохи білій воді.

— Нора, розкажи мені щось цікаве, —  промовивши це я огледіла її багатозначним поглядом.

— Я чула що в вашого нареченого всі до вас були рудими. Уявляєте? — поцікавилась вона.

Я забажала відразу відповісти, ні, от, придурок.

— От, — крикнула я та кинула рушником в стіну.

— Не зліться міс. А ще я чула що леді Вулф після смерті чоловіка вже завела роман зі столичним прокурором, — сказала вона спокійно.

Але прокурор разом зі словом столиця, разом звучить багатообіцяльним.

— Я зараз вгадаю, з Вілдмером, — відповіла я та знервовано видихнула, — ще одним супротивником більше… Згадаєш ти ще потім мої слова, Норо.

— Ви так говорите про нього, неначе він вам щось зробив, — промовила вона.

Я миттю вигадала чудову відповідь, щось зробив, то м'яко сказано, а вся та історія почалась з його матусі-селянки, що без задньої думки полізла в ліжко до тодішнього окружного судді...

— Він знищив то старе життя, тоді я ледь вилазила зі своїх боргів. А потім з’явилась трійця що знищили все що я будувала ці роки. А потім з’явився граф Кортес і витягнув мене з цього всього, —  розказала я, через що, ледь не почала плакати, а мій погляд та голос різко змінився, — Я надзвичайно йому вдячна. Я можу бути грубою, та зачіпати почуття інших, але потім я буду себе деколи звинувачувати. Я пам’ятаю всі свої помилки, навіть найдрібніші. Навіть як на зіллєварінні сплутала настій меліси з настоянкою перцевої м’яти.

Виливши свою душу перед камеристкою, я покинула ванну. Вдягнувши на себе бежеву нічну сорочку і легку накидку такого ж кольору я оглянулась.

Коли лягла в ліжко, мені здалось що, щось заважало мені заснути. 

Регулярний, наче  ритмічний звук пронизував нічну тишу.

Стук.

Сніг знову падає...

Цей дивний звук не дає мені спокою.

Не дозволяє мені заснути й тривав безупинно.

Принаймні, ніхто не розмовляє, інакше я б мала намір підслухати.

Я вирішила встати. Взулась. Коридори були окутані темрявою, тільки бронзовий канделябр у моїх руках мало-помалу розганяв навколишню темряву. Підлога ледь скрипіла під моїми акуратними кроками. Звуки зникли. Але зараз я відчула присутність магії, що пронизувала повітря холодом.

Адріан.

Я рухалась у напрямку північного крила. Гілки з неприємним звуком доторкалися вікон. Штори майже всюди були закриті, але не повністю. Підходжу ближче. Крок за кроком. До того, що неначе хотіли приховати від мене.

Скрип.

Дихання.

Знову.

Мої кроки знову розривали тишу. Я опинилась у дивному коридорі. Він був іншим. Темним. Приглушеним. Стіни прикривала вигорілі шпалери, а вся кімната була порожньою. Лише свічники, окиснені й без крапель воску, стояли тут і там. Павутина густо завішувала стелю, пил давно вже осідав на меблях. Іній прикривав одну з дверних рам, а за іншими не було нічого.

Це була порожня кімната, лише на протилежній стіні висів портрет. Мої ноги ступали по брудній підлозі. Тут усе було позбавлене життя. Мої подихи розривали тишу, а я проводила пальцями по розірваному полотну, малюючи собі загадки історій, що ховаються в цих старих стінах.

— Адріан… — прошепотіла я тихо. Я акуратно водила пальцями по картині, покрито наче кригою. Але постраждало тільки обличчя чоловіка, — От яка твоя сім’я… Агата, Адріан і Філіп, — я прочитала ледве видимий напис на бронзовій табличці, — Вибач мені…

Сльози почали скотились по моїх щоках, коли перед моїми очима ожили події давніх років. Я відчувала себе прихованою за нереальною шторою, спостерігаючи за життям, що розгортається переді мною.

Красива жінка з довгим світлим волоссям співала колискову своєму немовляті, тримаючи його у своїх ніжних руках, а він дивився на неї красивими блакитними очима. Свічки тепло освітлювали кімнату, створюючи атмосферу сімейної ідилії. Проте в цей момент з'явився чоловік, явно батько. Я могла побачити лише його потилицю з неакуратним волоссям, а від нього віяло пітьмою, неначе він поглинав світло навколо.