Розділ 1

Темну залу, стіни якої були покриті темно-зеленим мармуром, слабо освітлювали кілька яскравих вогнів в гігантських мідних чашах, на яких вже почала місцями з’являтись зеленкувата корозія. Всі чорні, дерев’яні ряди лав присяжних та свідків були порожніми. Тільки постамент суді та прокурора був зайнятий.

«Без доказів та слідства, — промайнуло в голові, — ну я й влипнула.»

І як так сталось?

Я ж була навпаки, аж занадто обережною. Тільки-но втечу, ви пізнаєте мою лють, що спалить вас та отруїть всіх причетних. Я вже бачила картинки своєї помсти, які розважали та тішили мене в цій досить таки неприємній, однак в той самий час передбачуваній через мою діяльність, ситуації.

— Констанція Калабріо, ви визнаєте свою вину в торгівлі реліквіями та артефактами? Ви розумієте, яке покарання буде вам призначене? — поцікавився суддя та показово стукнув молотком.

— Калабрія… — буркнула я собі під ніс.

— Ви мене хоч слухаєте? Те, що Демонесса червоного місяця дозволяє собі жорстко порушувати закон, не дає вам права це робити. Ваш вирок — зіслання до Чаклуна півночі, — наказав він.

— Якого з? Я п’ятьох знаю, хоча більшість з них, вже мертві. На цвинтарі вештатися, мені не дуже й хочеться, — усміхнувшись в усі зуби, промовила я, постукуючи нігтями по лаві.

— Міс Калабріо, ваші жарти, смішними не назвеш. Ви добре знаєте, що я говорю про Адріана Кортеса, — відповів роздратовано він.

— Ну тільки не він… — прошипіла я собі під ніс. Це саме той самозакоханий чаклун, що називав мене вискочкою ще в академії. І ця вискочка, дала тоді йому перцю.

— Така ж, як і батько,  —  ненормальний пройдисвіт, що крутився під ногами й завдавав іншим неприємностей, — сказав він.

Ці слова зачепили мої найглибші почуття, адже яким би не був мій батько стосовно інших, мене він любив і це знала.

— Мій батько був чесною людиною, набагато справедливішим від усієї вашої судової системи, — вигукнула я. Так, він був доброю людиною, тільки от в усе це, я влізла з його вини, — Insaniam.

На цьому суддя піднявся й вийшов із зали.

— Міс, ідіть сюди, він вже скоро має прибути за вами, — промовив високий чоловік у військовій формі та випхав мене за двері.

Холодний вітер лоскотав шкіру й злегка розтріпував волосся. Як же давно я не відчувала холоду зими тут, на півдні, в цьому місті, де я прожила останніх одинадцять років свого життя. На далекій півночі, яка колись була для мене звичною, все було дуже просто і зрозуміло. Проте нам довелося тікати звідти, тікати від людей, наляканих моїми здібностями, моїм даром.

Хоч в академії передбачення, не були моїм першим профільним предметом, натомість були прокляття та їх зняття, однак я народилась з досить рідкісною силою – вродженою здатністю бачити як майбутнє, так і минуле.

— Міс Констанція, чекайте на його прибуття, тоді ви зможете забрати свої речі, — монотонний чоловічий голос вганяв у нудьгу. Перед Кортесом доведеться відігравати нову роль. Думаю, спокійна й покірна дівчина мала б покорити його, а тоді я зможу втекти.

— Так, чекати ще не довго, — прошепотіла я.

Я вже відчувала його наближення. Був би це хтось інший, я б могла навіть не відчувати цього. Однак, його сила була холодною й опікала, як крига в руках, і я кожною клітиною свого тіла, відчувала його наближення.

За спиною, я почула скрипучий звук кроків по снігу й по шкірі пробігли мурашки. Чиясь груба рука розвернула мене до себе. Це точно він. Той самий блондин з яскраво блакитними очима й приємною посмішкою. Такий же високий й молодий, як десять років тому при нашій першій зустрічі. Він схопив мене за підборіддя та оглянув лице. Тоді відкинув моє руде волосся й помалу відпустив обличчя.

— І це та дівчина, про яку я так багато чув? Я думав, що ця торговка незаконними дрібничками виглядає дещо по-іншому. Я думав, що вона трохи старша і не виглядає, як рудоволоса бестія, — промовив він,  його спокійний і байдужий вигляд обличчя сильно мене нервував, він видавався мені таким самозакоханим.

— Мені взагалі-то 21. Я схожа вам на дитину? —  прокричала я незадоволено, закинувши локони волосся за вуха, різко відповіла я. Знову моя зовнішність зіграла зі мною поганий жарт.

— Мене звати Адріан Кортес, — представився чоловік і поцілував мою руку.

— Ніби я не знаю, — промимрила я, закочуючи очі.

— Ти хотіла забрати речі. Пішли. Хоч я не знаю, що може в тебе залишитись після конфіскату, — прокоментував він

— Я вмію ховати речі та роблю це надзвичайно добре, — промовила я,  усміхнулась і подивилась йому прямо в очі.

Він взяв мене під руку й повів у кімнату. Змахом руки чоловік запалив світло й підштовхнув мене в середину. Я мовчки підійшла до столів, на яких були розкладені мої скупі пожитки з прикріпленими бирками.

Ось запасний корсет, який я за день до арешту відбілювала, от стара літня сукня гарного смарагдового кольору, чорні туфлі, а ось бант від форми з академії…

А форму й так довелося продати. Моїх інструментів не було ніде видно я торкнулася й відсунула дві книжки.

— Для чого тобі ці дешеві любовні романи? Якщо ти їх так любиш, я можу купити тобі нові, — промовив Кортес та здивовано подивився на мене.

— Ці книги не прості… — прошепотіла я, про себе подумавши: "В яких ще романах в цілій імперії, буде така заначка?"

Мамині прикраси…

Як же вони потемніли в руках цих неотесаних бовдурів. Невеличка шкатулка з прикрасами разом, які були для мене найважливішими. О, моя косметика! Добре, що вони з нею нічого не зробили. Ще кілька важливих для мене предметів і я змогла закрити коробку, яку прихопила дорогою до столу біля дверей, кришкою.

— Якщо це все, що тобі потрібно, можеш решту залишити тут. Решта речей такі старі, що я не бачу потреби їх забирати, — пояснив він.

Як же мене бісить цей надмірний вилупок!

— Так сер, я зроблю як ви бажаєте, — сказала я, а мені самій стало огидно від того, що я вимовила такі слова. — Може, мені ще щось для вас зробити?