Мирон і секрет лагідних рук

       Жив собі хлопчик Мирон. Друзі знали його як веселого й доброго, навіть не підозрюючи, що вдома він часто плакав, бо йому було страшно. Тато з мамою часто сварилися, аж шибки тремтіли, і бився посуд. Потім мама ходила без настрою й ні з ким не розмовляла, а тато грюкав дверима або міг боляче схопити Мирона за руку, коли бачив, що він плаче.

       Мирон і сам не помітив, як став злим і замкнутим у собі хлопчиком. Він почав штовхати іграшки, тягати їх по підлозі, а одного дня навіть замахнувся на песика Діка. Дік злякано заскімлив і втік під ліжко.

Мирон сів на підлогу й, закривши обличчя руками, заплакав.

— Це не я... Я не такий — я інший, — шепотів він.

Хлопчик продовжував плакати, а пес скімлив, аж поки до кімнати не зайшла мама. Вона тихо сіла поруч і вперше запитала:

— Мирончику, що трапилося?

Хлопчик замовк, але маленькі долоні продовжували прикривати обличчя. Він наче намагався сховатися від самого себе.

— Мирончику, що трапилося? — знову лагідно запитала мама, обережно відводячи його руки. — Синку, поглянь на мене.

Мирон підняв на неї очі:

— Мені боляче, коли ви кричите... і коли хапаєте мене за руку. Я теж починаю сердитися і... тоді...

— І тоді?

— І тоді я хочу бити все навколо, рвати книги і... сьогодні навіть намагався вдарити Діка.

Мама мовчала. Їй стало соромно.

«Не варто було сваритися на очах сина...» — подумала вона, стримуючи сльози. Потім лагідно обійняла Мирона.

— Вибач, сину. Я не знала, що ти так почуваєшся. Ми з татом не повинні кричати чи робити тобі боляче. Ми навчимося говорити так, щоб тобі не було страшно.

— Обіцяєш, мамо?

— Обіцяю, — мама поцілувала Мирона в чоло. — Синку, давай домовимося: якщо хтось із нас буде без настрою, спершу потрібно зробити глибокий вдих, щоб щічки стали великими, як помідори, а потім видихнути й розповісти про те, що тривожить серце.

У двері тихо постукали, й до кімнати зайшов тато.

— Я чув вашу розмову, — сказав він. — Тож мені непотрібно пояснювати — я все зрозумів. Синку, вибач мене. Я був надто гучним і грубим. Ти пробачиш мене?

— Я... — губа хлопчика затремтіла, і він знову заплакав.

Цього разу тато не схопив його за руку, а тихо попросив:

— Подивися на мене, Мироне.

Хлопчик невпевнено підняв очі.

— Колись мене бабуся навчила секрету лагідних рук, але я про нього забув. Якщо ти дозволиш, я навчу тебе. Згода?

Мирон кивнув, і тато показав йому «чарівні руки» — стискав і розтискав кулачки.

— Це допомагає не робити боляче іншим, коли ти злишся, — пояснив він. — Спробуєш?

Мирон спробував, і йому сподобалося. Він побіг до Діка й, пригорнувши його, прошепотів:

— Вибач, друже... Не бійся мене більше. Тепер я вмію стримувати свій гнів.

Відтоді вдома стало тихіше. Мама й тато більше не кричали, а коли злилися — робили глибокий вдих і говорили спокійно. А коли тато все ж сердився, він згадував про «чарівні руки».

Мирон більше не ображав іграшки, а Дік його не боявся й знову весело махав хвостиком.

— Мої руки тепер лагідні, — радісно казав Мирон, — бо вони створені, щоб гладити й обіймати.