Маркіян і секрет чистого серця

       Жив собі хлопчик Маркіян. Він був кмітливий і веселий, але часто сумував. Удома тато постійно працював, мама клопоталася по господарству, і нікому не було часу на хлопчика. Маркіян почувався самотнім і непотрібним. Він сидів у своїй кімнаті й тихо плакав, адже батьки навіть не здогадувалися, про що він мріє.

       Одного разу Маркіян побачив у сусіда Івасика гарну машинку — саме таку, про яку давно мріяв. Йому так хотілося мати бодай щось для радості, щоб не бути таким самотнім… І він тихцем поклав машинку до кишені. Це була його перша крадіжка. Потім з’явилися й інші — іграшки, комікси, навіть олівці з чужих портфеликів.

Та всі ці речі не приносили радості. Вони лише клали на серце важкий камінь. З кожною крадіжкою камінь ставав усе більшим, і хлопчик ставав похмурішим. Це помітив дідусь, який приїхав до них у гості. Він підійшов до онука й лагідно запитав:

— Онучку, що з тобою?

— Нічого, дідусю, — поспіхом відповів хлопчик.

— Ти не кажеш правду, Маркіянчику. Чому ти такий сумний? Не бійся, розкажи все як є.

Хлопчик знітився, але нарешті прошепотів:

— Дідусю, я дуже самотній. Мама з татом завжди зайняті, і я почав брати речі без дозволу. Думав, що вони зроблять мене щасливим… але стало тільки гірше. Я відчуваю важкий камінь у грудях!

Дідусь мовчки обійняв хлопчика й тримав доти, доки той не виплакав усі сльози. Потім сказав:

— Речі не можуть замінити теплі слова й обійми. А ще — дружбу. Хочеш, відкрию секрет? Якщо повернути взяте й попросити пробачення, камінь зникне.

— А якщо мене висміють і назвуть крадієм? — занепокоївся Маркіян. — Івасик, може, й пробачить, а от у школі…

— Тоді повертай речі так само тихо, як узяв, — лагідно відповів дідусь. — Купи кожній дитині шоколадку, напиши листа-вибачення і підклади разом із речами.

— А якщо я шоколад сам з’їм? — несміливо запитав хлопчик.

— Тоді камінь у грудях стане ще важчим. Але я тобі вірю, бо бачу — він дуже заважає тобі жити, — сказав дідусь і посміхнувся.

       Наступного ранку Маркіян відніс речі назад. До них він додав шоколадки й маленькі листи-вибачення. У грудях стало легше, але не зовсім.

— Я мушу зізнатися хоча б Івасикові, що це я взяв у нього машинку і ведмедика, — подумав хлопчик і почервонів по самі вуха.

       Після школи він наважився й усе розповів. Івасик був здивований і трохи сердитий, адже неприємно, коли беруть твої речі. Але, згадавши сумні очі друга, він зітхнув і відповів:

— Добре, забули. Але більше так не роби! Красти погано. Якщо хочеш — граймося разом моїми іграшками.

— Більше ніколи! — зрадів Маркіян і міцно обійняв друга.

       Того вечора камінь остаточно зник із грудей хлопчика. Він повернувся додому з легкістю і радістю в серці. А вдома на нього чекали обійми, вибачення і теплий погляд дідуся. Дідусь поговорив із батьками й пояснив, як важливо приділяти час синові.

       Відтоді Маркіян більше не сидів самотньо у своїй кімнаті. Тато вечорами грав із ним у футбол, мама варила какао й читала казки перед сном.

І хлопчик зрозумів найголовніше: щастя — не в чужих речах, а в любові та увазі рідних і друзів.