У повітрі пахло весною. Сашко та Максим повільно брели зі школи додому, насолоджуючись теплою погодою та сонечком, якого так не вистачало після довгої зими. Дорога пролягала через занедбану промзону, і вони то перескакували через брудні калюжі та ручаї талого снігу, то обходили купи брухту, що валялися на узбіччях. Намагаючись оминути чергову глибоку калюжу, що зайняла половину дороги, Сашко вперся просто в бетонний паркан, і погляд зачепився за щось незвичне та яскраве. Посеред шершавої сірої поверхні, поцяткованої краплями бруду, красувалася велика афіша. Сашко втупився в неї, наче ніколи не бачив афіш, і Максим, що йшов позаду, теж загальмував.
— Сашку, гей, ти чого став?! — Максим нетерпляче штовхнув друга у спину.
— Дивись! — Сашко тикнув пальцем у яскравий прямокутник. — Он, читай! Ти ж про це мріяв…
Максим розглянув афішу. На яскраво-червоному тлі було розміщено фото спортивного залу, де займалися діти в кімоно. Вони стояли в бойових позах, а тренер, статечний сивий дядько, їх поправляв. Зверху було золотими буквами: “Секція бойових мистецтв імені…” Чийого імені, залишалося загадкою, бо край афіші відірвався. Знизу меншими буквами було написано: “Запрошуємо хлопчиків та дівчат від 10 до 16 років. Заняття абсолютно безкоштовні! Видаємо форму, найкращі учні беруть участь у міжнародних змаганнях. Записуйтеся за адресою: вулиця Індустріальна, 15, 2 поверх (колишній заводський клуб)”.
— Бойові мистецтва… Ти ж хотів туди ходити! І я не проти… — замріяно промовив Сашко.
— Та хотів, але скрізь дорого, — зітхнув Максим. — У батьків нема таких грошей. Ми та так ледве виживаємо, ще ж бабусі давати на лікування треба.
— І мої казали, що не потягнуть. А тут диви — безкоштовно! Навіть форму дають! Може, підемо запишемося? Це ж такий шанс!
— Та щось підозріло якось, — Максим смикнув плечима. — Скрізь за гроші, а в них безкоштовно. Може, каверза якась є? Батько каже, що безкоштовний сир…
— Та припини! Може, їх якийсь багатій спонсорує, чи якийсь благодійний фонд. Буває таке. Просто підемо глянемо, що там і як. Це ж близько! І уроків на завтра задали небагато. Давай, а то місця позаймають!
— Ну, не знаю. Добре, підемо глянемо…
Хлопчики зупинилися перед будівлею колишнього клубу. Колись ошатний, з високими колонами, обсаджений по периметру кипарисами, тепер клуб стояв покинутим. Світло-жовта фарба на стінах подекуди облупилася, оголивши щербаті цеглини. З побитих бетонних сходів сипався гравій та шматки цементу. Навколо валялося сміття, і вітер час від часу підхоплював його, кружляв, як у танці, а потім кидав, і різнобарвні папірці та пакети сумно падали знову на асфальт. Кипариси теж постраждали, стояли з обдертими гілками та вирізаними написами на стовбурах, у деяких навіть були обрізані верхівки. Мабуть, хтось їх понівечив, щоб не купувати новорічні ялинки. Важкі дерев’яні двері клубу були зачинені, а замість скла в них виднівся шмат фанери. Сашко та Максим кілька хвилин стояли перед клубом, не наважуючись зайти, і за цей час не побачили навколо жодної людини.
— Ну, чого гальмуємо, давай! — Сашко штовхнув друга ліктем.
— Та щось… Якось дивне все. Цей клуб явно покинутий. І людей ніде нема. Ніхто не заходить, не виходить…
— Але афіша була свіжа. Значить, працює. Ну, як ти такий боягуз, то я перший!
Сашко піднявся сходами та смикнув за ручку дверей. Зачинені.
— Ну я ж казав, що закритий цей клуб, — сказав Максим.
— Та почекай ти. Може, зачиняють двері, щоб хулігани не лазили.
Сашко постукав. Жодної відповіді.
— Ну все, я додому! — буркнув Максим. — Я згадав, мама просила в магазин зайти і пропилососити…
— Та зажди… — Сашко знову смикнув ручку, і двері раптом відчинилися. — Ну, а ти кажеш! Давай швидко заходь!
Максим буркнув, але все ж рушив за другом. Хлопчики зайшли до клубу, з цікавістю озираючись. Зсередини він так само справляв враження покинутого. Фарба на стінах давно облупилася, а попід стінами виднілися довгі сліди від диванчиків, що тут колись стояли. У повітрі тхнуло вогкістю та пліснявою. Навколо панувала напівтемрява, бо вікна були або дуже брудні, або взагалі забиті дошками.
— Ти впевнений, що це тут? — стривожено запитав Максим. — Схоже, тут давно усе покинуте.
— Ну, адреса вказана, і клуб на районі тільки один, — Сашко почухав потилицю. — Чекай, там же було написано, що секція на другому поверсі. Може, там зробили ремонт, а внизу ще ні. Ага, он сходи нагору.
— Щось я не дуже хочу підніматися. Може… Може, завтра прийдемо, га? — голос Максима тремтів.
— Ти злякався, чи що? — Сашко презирливо скривився.
— Я? Злякався? Та ні! Просто… Просто якось усе тут… Ну… Дивно… Клуб наче давно покинутий, а вони тут займаються.
— Ну і що? Поприбиралися, підфарбували та й займаються. Так, ідем нагору, а то тренер піде, поки ти боятися будеш.
— А ти звідки знаєш, що він сьогодні тут?
— Якщо не тут, то повертаємося зразу додому. Так піде?
— Угу.
Сашко та Максим ступили на запилюжені сходи з різьбленими бильцями. З-під ніг піднялася хмара пороху. Сашко голосно чхнув, і Максим підскочив з переляку.
— Капець, ну ти боягуз! — засміявся Сашко.
— Не боягуз я, просто не чхай так голосно, — буркнув Максим.
Хлопчики піднялися на другий поверх, і він справді виявився більш доглянутим. Вікна вимиті, стіни пофарбовані, підлога чиста. Уздовж коридору тягнувся ряд дверей.
— Ну і де ця секція? — задумливо промовив Максим. — Там було сказано про другий поверх, а двері які? Ні номерів, ні табличок. І тихо тут надто. На бойових мистецтвах усі викрикують. Я у фільмі бачив. Значить, нікого зараз немає.
— Ну чого зразу немає? Може, тренер сидить, чекає, а заняття ще не почалося. Постукаємо в усі двері, поки не знайдемо його. Якщо не тренера, то когось іншого, хто його розклад знає.
Сашко почав із перших дверей зліва. Постукав і, не дочекавшись відповіді, смикнув за ручку. Зачинено. Так само повторив з усіма дверима, і всі виявилися замкненими.
— Ну бачиш, я ж казав! — почав було Максим, але одразу запнувся.
За дверима почулися голоси та якийсь шум. Говорив наче дорослий і декілька дітей. Голоси чулися все ближче та чіткіше, але слова не можна було розібрати. Раптом двері прочинилися, і в коридор пробилися промені яскравого весняного світла. З дверей визирнув чоловік: високий, кремезний, із сивим волоссям та акуратними вусами. Та це ж тренер, його фото було на афіші! Він оглянув здивованих хлопчиків згори вниз, прокашлявся і запитав приємним оксамитовим голосом:
— Ви до кого?
— Це тут секція бойових мистецтв? — почав Сашко, поки Максим м’явся.
— Тут, тут, усе вірно! Мене звати Дмитро Ігорьович, я тренер, — кивнув чоловік. — А ви записатися хотіли?
— Так! Побачили рекламу тут недалечко! А місця ще є?
— Є, мої хороші, є! — Дмитро Ігорьович широко посміхнувся. — Заходьте, не стійте на порозі. Посидьте поки на лавці, подивіться, як ми займаємося. Через десять хвилин кінець заняття, тоді й обговоримо усе.
Сашко та Максим зайшли до зали. Там займалися діти: троє хлопців та двоє дівчат. Тренер підніс одній дівчинці, білявці з короткою стрижкою, дощечку, вона замахнулася ногою, закричала і розбила її навпіл. Усі схвально зааплодували, а Дмитро Ігорьович схвально поплескав її по плечу. Потім те ж саме повторили всі інші учні. Тренер показав ще кілька прийомів, і заняття закінчилося. Учні вклонилися та пішли переодягатися, а Дмитро Ігорьович тимчасом сів за стіл, заставлений кубками, та заповнював якісь папери.
— Ти бачив? — Сашко штовхнув Максима ліктем. — Оце сила! І я так хочу.
— Та бачив. Але щось мені… А що як ногу зламаю?
— Ну ти справді боягуз! Вибачте, а тепер можна записатися? — запитав Сашко тренера. — Нам усе сподобалося!
— Га? Ти про що? А, записатися! Ну можна, звісно. Але я не записую до секції, я просто тренер. Почекайте, зараз прийде наш керівник, він вас і запише, обговорить з вами усі питання, — Дмитро Ігорьович відповів, не відриваючись від паперів.
Хлопчики мовчки чекали керівника, а він усе не приходив. Тренер так само писав, лише зрідка поглядаючи на них. Ось вийшли учні з роздягальні. Але додому вони не поспішали. Усі всілися на лавку напроти Максима та Сашка, мабуть, чекали батьків. Сашко з нудьги грав на телефоні, а Максим поглядав то на тренера, то на учнів, і щось у них здавалося йому дивним, навіть моторошним. І тут він збагнув. Вони всі сиділи мовчки, не розмовляли між собою. Просто дивилися попереду, і погляди були якісь втомлені, байдужі та відсторонені. Виглядало, що діти наче не завершили щойно буденне тренування, а склали дуже важкий іспит, тож воліли просто відпочити.
— Добре ви тут тренуєтеся, — Максим звернувся до дівчинки з короткою стрижкою, яка перша розбивала дошку. — І ми сюди запишемося. Нам сподобалося.
Дівчинка так само відсторонено дивилася на Максима і лише кивнула у відповідь.
— А чому ви всі сидите та когось чекаєте? — він вирішив продовжити розпитування, бо цікавість узяла своє.
— Отець Сергій за нами прийде, — відповіла дівчинка механічним голосом, дивлячись в одну точку. — Він нас забирає кожного разу.
Тут Сашко відірвався від телефона та зашепотів Максимові на вухо:
— Що за отець?
— Не знаю. У них що, у всіх один батько?
— Може, в інтернаті вони. Секція ж безкоштовна. Хто ж за сиріт заплатить?
Діти так само мовчазно сиділи на лавці, а тренер заповнював папери. Керівник не приходив. Зрештою, Максимові та Сашкові набридло чекати.
— Вибачте, а коли ми зможемо записатися? — запитав Сашко у Дмитра Ігорьовича.
— Ну я ж пояснив, коли керівник прийде.
— Так, а коли…
— Чекайте! Скоро!
Сашко зітхнув. Уже додому пора, а того керівника все немає. Аж тут у коридорі почулися важкі кроки. Двері зі скрипом прочинилися, і до зали зайшов товстий піп у чорній рясі та з великим золотим хрестом на пузі. Він посміхнувся та окинув хижим поглядом дітей на лавці, потім пильно оглянув Максима та Сашка та посміхнувся ще сильніше.
— Отець Сергій! — Дмитро Ігорьович скочив з-за столу, підбіг до попа та поцілував його руки. — Ми вже зачекалися. Ось, бачите, новенькі прийшли!
— Бачу, бачу, — отець Сергій схвально закивав та повернувся до хлопців. — Ну що, раби Божі, готові пізнати силу віри та смирення?
— Ми не раби! — обурився Максим.
— Усі ми раби Божі, — перебив його піп. — Просто ви цього ще не розумієте. Смирення, віра та наполегливість — ось те, що є сенсом життя. Ось, гляньте на наших учнів. Смиренні, спокійні, наполегливі. Не те, що всі діти зараз: нетерплячі, ліниві, охочі лише до розваг. Зараз запишу вас!
— Чекайте, ми прийшли в секцію бойових мистецтв, а не в церкву, — відказав Сашко.
— Так усе вірно, — тренер посміхнувся до хлопців. — У нас православна секція бойових мистецтв. Наші учні живуть при монастирі, там навчаються, моляться, а три рази на тиждень отець Сергій привозить їх сюди.
— Стоп, але в рекламі цього не було сказано, — Максим насупився. — Я не хочу жити в монастирі. У мене є батьки, сестра, я до школи ходжу.
— І я хочу жити вдома, а сюди буду сам приходити, — сказав Сашко.
— А до церкви ти ходиш? — запитав піп.
— Ходимо іноді з батьками.
— А в яку церкву?
— У ту, що біля ринку, маленьку таку.
— То розкольницька церква, — піп по-менторськи підняв указівний палець. — Гріх туди ходити! Сектанти вони! Я ж поведу вас до істинної церкви!
— Ми прийшли записатися в секцію, а не в церкву, — обурився Максим.
— У нас православна секція, вам же сказали, — єхидно посміхнувся тренер.
— Тоді ми не хочемо до вас записуватися, — відказав Сашко. — Вибачте, але нам пора додому.
Хлопці різко встали та пішли до дверей, але піп широким тілом перегородив їм дорогу.
— Куди це ви зібралися, раби Божі? Не пущу! Як прийняли рішення, то назад дороги нема!
— Пустіть! — Сашко спритно оббіг попа збоку, кинувся до дверей, але вони виявилися зачиненими, хоча піп їх точно не закривав. — Нам треба додому!
Піп почервонів від люті, як буряк. Те, що сталося потім, змусило хлопчиків перелякатися по-справжньому. Очі попа налилися кров’ю, а з викривленого рота повалив дим. Обличчя спотворилося, вкрилося зморшками та бородавками. Сашкові на мить здалося, що в попа з-під клобука показалися роги.
— Тут тепер ваш дім! Ви зробили вибір! — проревів піп-монстр.
— Ні!
Сашко вивернувся з цупких попівських рук та кинувся у протилежний бік. Дмитро Ігорьович побіг до нього, щоб схопити, але Максим спритно підставив йому підніжку. Тренер перечепився, послизнувся на лакованому паркеті та не встиг оговтатися, як врізався у попа, і той повалився на підлогу з гуркотом, наче мішок картоплі. Вони лежали, стогнучи та сиплячи лайкою. Усі учні так і сиділи на лавці, дивлячись у порожнечу, наче зовсім не помічали бійки. Максим та Сашко побігли до протилежної стіни.
— Макс! Що робити? — голос Сашка тремтів. — Вони нас піймають!
— Здається, є божевільний план, — Макс глянув у вікно. — Стрибаємо вниз!
— Капець, з вікна ручка відкручена! — Сашко занив з переляку.
— Ану відійди!
Максим схопив зі стола тренера один із кубків, замахнувся та вдарив об скло. Воно пішло тріщинами, але не піддалося. Він відчайдушно заволав та вдарив іще раз, з усієї сили. Дзеньк! Скло розбилося, з вікна полинув холодний вітер. Максим вибив рештки скла внизу та скомандував:
— Стрибай! Швидко!
— Там високо!
— Швидко!
Тренер вже устав на ноги та біг до них. Максим кинув кубок просто йому в голову, заліз на підвіконня та стрибнув. Сашко подумки помолився, щоб вижити, на мить визирнув з вікна і, впевнившись, що друг живий, гайнув униз. Та доля секунди здалася йому вічністю. Він бачив та відчував усе, як у сповільненій зйомці. Захрустіли під ногами скельця, потім він відштовхнувся та полетів. Потім зловісний свист повітря у вухах і приземлення, болюче та м’яке водночас. Сашко лежав на чомусь холодному і боявся відкрити очі. А раптом він помер і зараз попаде до раю? Та чи існує рай? Думки перебив крик Максима:
— Сашко! Ти живий? Тікаймо швидше, поки вони не спустилися!
Сашко розплющив очі та підняв голову. Вони впали на купу снігу, яку згрібали сюди, мабуть, усю зиму. Вона сягала майже до верху першого поверху і ще не встигла розтанути за коротку весну.
— Вставай! Біжи!
Крик Макса остаточно повернув до тями. Сашко скочив на ноги та побіг за ним, не помічаючи болю в коліні. Бігли вони недовго. Дорогу перегородила довга бетонна огорожа без жодних воріт чи дірки. Максим підтягнувся на руках та переліз, Сашко за ним. Вони опинилися в занедбаному садку, де колись щедро родили яблуні та груші, а тепер стояли старі недоглянуті дерева, з яких збирали плоди хіба що місцеві робітники з заводів та діти. Максим потягнув друга в густі кущі, і там вони зачаїлися, прислухаючись до кожного шурхоту. Вилізли, коли вже стемніло.
— Здається, за нами не гоняться. Давай швидко додому! Я знаю коротку дорогу, — Максим потягнув Сашка за руку.
— Чекай… Дивись!
Вони визирнули у щілинку між бетонними плитами огорожі. Звідти виднілася будівля клубу, від якої вони бігли. Купа снігу так і лежала на місці, а от сам клуб… Він стояв зовсім занедбаним, напіврозваленим. Вікна на другому поверсі були закриті фанерками, так само й вікно, з якого вони стрибнули. Два вікна були просто вибиті та зяяли чорною порожнечею.
— Це… Це як? — Максим здивовано оглядав клуб. — Ми ж там були. Всі вікна були засклені та чисті.
— Не знаю, — буркнув Сашко. — Не до того зараз. Давай додому швидше!
Хлопчики нікому не розповідали про страшну пригоду — все одно ніхто б не повірив. Вони розпитали батьків щодо клубу, і виявилося, що стояв він покинутим вже бозна скільки років. Звісно, ніяких секцій у клубі не було та й не могло бути. Рекламка секції кудись пропала. Зрештою, Максим та Сашко й самі почали гадати, що це все їм примарилося. Але за місяць пропали двоє хлопців з дев’ятого класу. Сказали батькам, що йдуть записуватися в секцію бойових мистецтв у клубі, бо побачили десь рекламу. Клуб обшукали, але нікого там не знайшли, лише покинуті приміщення…
Про той випадок довго гуділи в містечку, але згодом забули, як й інші тривожні новини до того. А за кілька місяців Сашко побачив по телевізору репортаж з якогось скандального мітингу, де сталася бійка між двома групами з різними політичними поглядами. Яким було його здивування, коли серед затриманих він упізнав тих самих старшокласників, що пішли записуватися до секції та пропали. Погляди в них були пусті, відсторонені, вони мовчали. А позаду, серед натовпу, стояв отець Сергій у цивільному одязі…