Епізод 9: “Дорога до полум’я”

РАНОК. СХИЛ ГОРИ. 

Герої піднімаються кам’янистим шляхом. Вітер рве плащі, навколо — сірі скелі й клуби туману. У повітрі чути глухе ревіння — далеке, але глибоке. 

Нейт (задихається):
— А може, цей “дракон” просто вітер у печері? Дуже голосний… і дуже смердючий. 

Ельза:
— Якщо це вітер — то він щойно з’їв корову. 

Їнсу (серйозно):
— Ми вже близько. Я відчуваю магію… як коли стоїш біля грози, і волосся саме піднімається. 

Вел зупиняється. На його обличчі — змішання страху і рішучості. 

ПЕРЕД ВХОДОМ У ПЕЧЕРУ. 

Вел підходить до темного входу — глибокий отвір у скелі, звідки виходить легке світіння. Він кладе руку на холодний камінь. 

Вел (тихо, але твердо):
— Тут усе почалось. І тут закінчиться.
Інші зупиняються позаду. Ельза спостерігає з прищуром. 

Вел:
— Це мій шлях. Моя помилка. Моя мрія. Якщо я не зроблю це сам — ніколи не дізнаюсь, ким я став. 

Нейт:
— Ну ти, звісно, красиво сказав… але я не за те, щоб тебе хтось підсмажив замість сніданку. 

Їнсу (м’яко):
— Герої не йдуть на смерть самі. Вони йдуть з тими, хто їх бачить справжніми. 

Ельза (підходить ближче, кладе руку йому на плече):
— Якщо вже вирішив померти — доведеться чекати в черзі. Бо спочатку я. 

(Мовчання. Потім — усмішки. Відчуття єдності.) 

Вел (усміхається):
— Тоді... ми підемо разом. До кінця. 

Нейт:
— Ну, якщо до кінця — то я йду останнім. Для безпеки. 

(Сміх, трохи нервовий, але щирий. Камера показує, як вони входять у печеру — тіні розчиняються у світлі.) 

УСЕРЕДИНІ ПЕЧЕРИ. 

Стіни сяють кристалами, світло відбивається у сотнях відтінків — червоного, бурштинового, золотого. Лунають кроки. Атмосфера тривожна й зачаровуюча. 

Їнсу (пошепки):
— Це красиво… і страшно водночас. 

Нейт:
— Як моя колишня. 

Ельза (озирається):
— Тихо. Щось рухається. 

Гул стає сильнішим. Повітря тремтить. Вогонь спалахує з глибини печери, освітлюючи гігантську тінь… 

ПЕРША ЗУСТРІЧ. 

З темряви виходить дракон — масивний, із золотими лусками, очі — як дві зорі. Герої застигають. Камера повільно наближається. Напруга зростає… 

Вел (шепоче):
— Ось він… легенда Артанії… істота, яка нищить армії… 

Дракон нахиляє голову. Мить мовчання. Потім — абсолютно спокійним, людським тоном: 

Дракон:
— Привіт. Мене звати Андрюшка. А вас? 

Тиша. Всі троє дивляться один на одного з відкритими ротами. Потім Нейт ледь чутно каже: 

Нейт:
— …А я, здається, щойно передумав бути героєм. 

(Камера фокусується на обличчях — шок, подив, потім ледь помітна посмішка Вела. Гримить блискавка.)