Епізод 2: “Авантюристка з мечем”

Ліс. Продовження попередньої.

(Вел завмирає. Меч блищить просто біля його шиї. Перед ним стоїть дівчина з довгим сріблястим волоссям, у легкій шкіряній броні, очі холодні, але розумні.)

Вел (піднімає руки):
— Спокійно! Я не розбійник! Я просто шукаю… дракона! 

Ельза (іронічно):
— О, чудово. Ще один герой, який вважає, що може знищити дракона за добу. Може, ще й одружитися на принцесі, га? 

(Вел ніяковіє. Вона вгадала влучно.)

Вел:
— Ну… можливо, трохи. Але я серйозно! 

(Ельза зітхає, опускає меч.)

Ельза:
— Дракона? Ха. Тобі навіть дерев’яного меча не довірила б. 

(Вел опускає погляд. Вона розвертається й іде.)

Ельза (не обертаючись):
— Заблукаєш — не мої проблеми. Цей ліс не прощає дурнів. 

(Вона зникає між деревами. Вел лишається стояти — ображений, але впертий.)

Пізніше того ж дня.

(Вел іде сам, темніє. Починає лити дощ. Він ховається під деревом.)

Вел (до себе):
— О, чудово. Моя перша пригода — і вже промок, змерз і голодний. 

(Сміх крізь втому. Раптом — дикий рев. Кущі рухаються. Вилазить істота — лісовий звір, схожий на вовка з рогами.)

Вел (злякано):
— Ой-ой-ой, це не курка! 

(Він намагається тікати, але спотикається. Звір наближається. Раптом — блиск меча. Ельза стрибає між ними, розрубує чудовисько.)

Ельза (задихано):
— Я ж казала, цей ліс не для дурників! 

(Вел лежить на землі, дивиться на неї, шокований, але вдячний.)

Вел:
— Ти… мене врятувала. 

Ельза:
— Тільки тому, що не люблю, коли ці тварюки їдять ідіотів. Мене від цього совість мучить. 

Біля вогню. Після бурі.

(Вона сушить одяг біля багаття. Він сидить поруч, загорнутий у плащ.)

Вел:
— Я все одно піду на пошуки дракона. Хоч один, хоч ні. 

Ельза:
— І навіщо? Слава? Гроші? 

Вел:
— Любов. 

(Вона піднімає погляд, здивована.)

Ельза:
— Ти божевільний. Але, знаєш... мені це навіть трохи подобається. 

(Пауза. Вона гасить жар і встає.)

Ельза:
— Я йду на північ. Якщо ти ще живий до ранку — можеш іти своїм шляхом. 

(Вона йде. Вел дивиться їй услід, рішуче стискає кулак.)

Вел (про себе):
— Я ще доведу, що не дарма мрію. 

Ранок. Дорога.

(Вел і Ельза йдуть стежкою через густий ліс. З кущів чутно шум. Виходять три мисливці на драконів — кремезні, зарослі, з грубими обличчями.)

Старший мисливець:
— Ага, нові шукачі слави. Не думайте, що вам вдасться дістатися дракона раніше за нас. 

(Один штовхає Вела, той падає. Ельза миттєво вихоплює меч, блискавично вибиває ніж із рук кривдника. Короткий бій — вона легко роззброює двох. Третій тікає.)

Вел (з захватом):
— Ти… мене захистила. 

Ельза:
— Не звикай. Просто я не люблю, коли б’ють слабких. 

(Пауза. Вона усміхається, але з викликом, але в її голосі чується цікавість. Вони дивляться вперед, вітер розвіює їхні волосся.)

Ельза:
— Ну добре, майбутній лицарю. Підеш зі мною — побачимо, хто кого врятує наступного разу. 

(Вел усміхається у відповідь. Камера піднімається — над ними гори.)