Розділ №41. Скляна пастка

На вулиці поступово темніло й загоралося нічне освітлення вздовж центральної вулиці. Воно було набагато тьмянішим, ніж мало б бути, й постійно блимало від недостатньої напруги. І якщо раніше це мене турбувало, то зараз я ладна була молитися на ці збої в системі. Чим менше нас було  помітно, тим більше шансів пройти невпізнаними й виконати все заплановане. 

Крокуючи поруч з Хелсом, я з якоюсь приреченістю дивилася на скляний купол над нашими головами. Розмова з Хевеном вибила з мене останні сили й витримку, тому дорога здавалася непосильною. Дурні передчуття тремтіли під ребрами й мені доводилося докладати добрячих зусиль, щоб не збитися з кроку. Втім, сьогоднішній день, схоже, потоптався на лише по мені. Хелс також мав побитий вигляд після відвідування планового засідання Конгресу. 

— Як усе пройшло…? — запитала я у нього, щоб хоч якось зруйнувати гнітючу тишу. 

— Закон про скорочення поживних пайків набув чинності…  У другому полюсі  навіть підняли мітинг, — змовчав Хелс, збираючись із думками. Я згадала розповіді Інка про те, як вони певний час були змушені голодувати через пошкодження купола. Цікаво, як він там зараз зі своєю сестрою? Певно теж в рядах протестуючих… — ...Цей мітинг придушили силою, Сейв. 

— Тобто…? —  не одразу вловила суть сказаного. 

— Їх викинули за межі купола, як сміття... — зі злістю виплюнув чоловік, стискаючи кулаки до побілілих кісточок. — Кілька десятків людей просто побили і разом із їхніми близькими виштовхали за межі куполу. Без їжі, речей та води.

— Як таке взагалі можливо…? — у моїй голові ніяк не вкладалося це звірство. — Вони ж загинуть…

— Не загинуть... Ми вже відіслали людей зі Стейна забрати їх та нишком провести до п’ятого куполу поки все не утихомириться… — й далі говорив він, потираючи чоло долонею. —  Але мені все одно не дає спокою, як можна було так вчинити, ще й перед настанням зими. Я не розумію, чим керувалися в другому полюсі, віддаючи такий наказ. Це навіть в голові не вкладається. А що найдурніше — Конгрес підтримав таке рішення й надав дозвіл й надалі придушувати подібні ситуації силою.

— Нічого нового… — зірвалося з губ, поки перед очима майоріли історичні книги. Влада завжди обирала  жорстокі способи втриматися на своєму місці. 

— Ти серйозно…? — в очах чоловіка проглянуло абсолютне обурення, але я лише гірко посміхнулася. 

— Ти ж сам знаєш, чим обертаються навіть найменші протести. Спочатку п'ять людей, потім десять, а далі — увесь полюс палає війною. Їм простіше позбутися невдоволених до того, як станеться незворотне, — цитувала одного з відомих політиків. — Неможливо догодити всім.  Завжди знайдуться люди, які будуть чимось незадовоені. Питання лише в причині цього незадоволення.. Але Конгрес забув, що на будь-яку дію буде протидія. Й рано чи пізно, про це дізнаються й піднімуть ще більше повстання. 

— Я постараюся, щоб це відбулося якомога швидше... — прошепотів собі під ніс Хелс і поправив лямку рюкзака на плечі.

Освітлені вулиці з кожною хвилиною ставали все темнішими, а коли ми дісталися краю купола, воно й зовсім згасло. Якийсь час Хелс просто стояв перед помітною щілиною біля самого фундаменту, не наважуючись зняти сумку й дістати обладнання. Я бачила, як за його скляними очима крутилися думки: «Чи правильно це?», «А чи не зроблю я ще гірше?», «Це занадто ризиковано», «Має бути інший вихід». Його сумніви тривали доти, доки за склом не почулося чиєсь шарудіння. Воно змусило мене стиснути кулаки, готуючись до нападу, а от Хелса — швидко вихопити з кишені телефон та увімкнути камеру.

Тихий шелест змінився появою невеликої лапи та важким диханням. Тварина намагалася розрити дірку побільше і періодично проштовхувала у щілину волохату морду, в якій я впізнала справжнісінького собаку. Весь цей час Хелс знімав її спроби пробратися всередину, поки пес нарешті не здався і не пішов геть.

— Ти знав про них…? — поцікавилася я, намагаючись угамувати шалене серцебиття. — Досі не віриться. Я не бачила собак навіть у Дарксоулі.

— Не так далеко звідси розташований Хоупленд. Десь поміж другим полюсом та цим. Грейберд розповідав, що коли він там перебував,  то бачив їх там вдосталь.

— Хоупленд…? — перепитала. — Що це…?

— Щось схоже на полюс вигнанців, які обрали жити поза куполом. Його заснував син колишньої очільниці Конгресу та донька провідного біоінженера, — розповідав чоловік, поки налаштовував апаратуру. — Це довга історія, насправді. Тому давай відкладемо її на інший час і швидко покінчимо з цим. 

Слова Хелса мали рацію, тому я лише мовчки хитнула головою й стала приводити себе до ладу: розпустила волосся, прикрила відкриті ділянки шкіри та будь-які розпізнавальні знаки. Я продумувала все до найменших дрібниць, щоб ніхто не зміг здогадатися, хто саме на відео. Навіть оживила за допомогою інкера гарну в’язь символів на одязі, щоб відвести від себе підозру. Обличчя закрила електронними окулярами і глибше насунула шкіряний  капюшон куртки та підійшла до стіни. Прозорий шматок гартованого скла мало чим відрізнявся від триплексу. На вигляд я навіть не могла сказати, розіб'ється воно від мого удару чи ні — надто вже великою була товщина. Але, помітивши сколи внизу, там, де рив собака, я зрозуміла, що воно лусне — занадто вже збитий край був. 

Варто було  Хелсу увімкнути запис, як я замахнулася і вдарила в самісінький центр. Середина розсипалася сотнями дрібних шматочків, вцілівши хіба що біля країв металевої  рами. Будь-хто, хто розумівся на цьому, одразу збагнув би, в чому річ. Справжній триплекс майже неможливо було розбити по центру через спеціальну обробку; від удару молотком він би ніколи не посипався на землю, а лише вкрився б тріщинами під захисною плівкою.

Чоловік повільно підійшов до мене, опускаючи камеру на підлогу, всіяну уламками. Він простягнув долоню і стиснув один із гострих шматочків, демонструючи глядачам, наскільки це крихке «безпечне» скло насправді небезпечне. На його пальцях виступила кров. Кілька секунд він утримував об'єктив на цих багряних краплях, а потім підняв його вздовж металевої сітки  вгору, наводячи фокус.