Розділ №40. Безглузді питання

Хвилина. Ще одна. І ще одна. Вони тягнулися, наче рідке скло: повільно, в’язко та нескінченно. Всю дорогу до боксу я потай перевіряла місцерозташування Хоуп, щоб не розминутися, але вона залишалася на тому ж місці, й від цього моє тіло пробрало панічне тремтіння. Що, якщо Хевен не помітив її стану? Що, як вона поранилася і зараз повільно стікала кров'ю? Що, якщо... Незліченна кількість «якщо», від яких я не змогла вберегти її тоді й, можливо, не зможу надалі.

Мої пальці наполегливо стукали в товсті двері, поки думки збивалися в заплутаний шлейф з  колючого дроту. Мить — і вони відчинилися. Переді мною стояв Хевен Айл у всій своїй красі, а на його зап'ясті мирно виблискував годинник, який Хелс подарував Хоуп. Принаймні, так воно мало бути. Але судячи зі спокійного обличчя чоловіка — він про це не знав.  

— Якого біса на тобі цей годинник…? — моє хвилювання миттєво переросло в тиху агресію. Я мовчки штовхнула чоловіка в груди, зачиняючи за собою двері, щоб уникнути зайвих вух. 

— Мій годинник зламався, а в лікарні без нього ніяк, — зауважив він, розглядаючи як я намагаюся заспокоїти дихання. —  Щось трапилося? На тобі  лиця немає.

Останні події таки вибили мене з колії. Замість відповіді я підійшла до стіни і з усієї сили вдарила в неї кулаком. Містер Айл одразу ж перехопив мою руку, зупиняючи мене від подальших ушкоджень. Кілька секунд ми буравили один одного поглядами, гадаючи, хто ж із нас двох більше зійшов з глузду. Але я здалася першою. 

— Цей годинник — це покращена легальна версія лайфлайнера, про яку ніхто не знає, — зірвалося з моїх губ. — Я слідкувала за її станом через свій пристрій. 

— Навіщо…? — стомлено потер він скроні, знесилено сідаючи на край столу. — Я слідкую за тим, щоб з нею все було добре і вона не постраждала. 

— Як ти можеш слідкувати за станом Хоуп, якщо у тебе самого температура…? — тільки й мовила, дістаючи з сумки пакетик з ліками, які принесла для дитини. Й поки я набирала для нього воду і несла запити їх, мій рот ні на мить не замовкав. — Ти хоч уявляєш, як сильно я злякалася, побачивши попередження від системи…? Можливо я і “ніхто для неї”, але я все ще переймаюся за її здоров’я, Хевене. Подобається це тобі чи ні. 

— Сейв… — тільки й видихнув він, заплющуючи очі. Спраглі губи жадібно випили ліки з водою, перш ніж він продовжив. — Ти не “ніхто”. Я просто… Я просто занадто сильно злякався, що Хелс може нашкодити їй. От і зірвався на тобі. Вибач за це. 

— Як мило з твого боку визнавати свої помилки, — ледь чутно мовила, ставлячи стакан на місце. 

В кімнаті повисла неприємна тиша. Його вибачення аж нічого не змінювали і я все ще не могла забути тих слів. Вони занадто сильно засіли всередині мене образою і я не могла нічого з цим зробити. Хіба “вибач” стирало пам’ять? Хіба “вибач” допомагало зцілити рани? Аж ніяк. Це нещасне слово було схоже на пластир, котрим намагалися заліпити відкриту рану. І від нього не ставало легше. Напевно Хевен це теж відчував, тому що він повільно відірвався від столу й потягнувся за своєю сумкою. Його пальці повільно відчинили її й дістали якісь папірці. Холодний металевий погляд завмер десь на моїх очах, перш ніж він простягнув їх мені та повернувся на своє місце, надаваючи мені трохи часу ознайомитися з документами. Але краще б я їх не читала. 

— Насправді, я радий, що ти прийшла сюди, — почав він. — Так буде трохи легше пояснити все.

— Про що ти…?

— Коли ми приїхали до першого полюсу, я пройшов планове обстеження і у мене виявили швидкопрогресуючий рак головного мозку, — глибокий голос затих, а всередині мене знову все обірвалося. Я дивилася на Хевена й не вірила в почуте. — Насправді… Я підозрював це вже певний час, але мені до останнього не хотілося вірити, що… Що все так станеться. Тому що не було жодної людини, якій я б міг довірити Хоуп, коли хвороба почне ще більше прогресувати.

— Наскільки все погано? 

— Гірше, чим я можу собі дозволити, — знизав він плечима. — Тому… Я хотів би передати тобі батьківські права на неї. Звичайно, якщо ти не проти. 

— Скільки тобі залишилося…? — наважилася запитати у нього. — Хіба не існує ніякого лікування…?

— …подібні хвороби не лікуються. Але, гадаю, що ти і так про це знаєш, тому… — запнувся він. — Ти… Ти зможеш потурбуватися про Хоуп, коли все стане ще гірше…? 

— Що за безглузде питання, Хевене…? — ледь тримала себе в руках, поки всередині мене все кипіло від болю. — Я завжди піклуватимусь про неї, навіть якщо ти будеш мене виганяти зі свого будинку… 

— А… Як щодо Хелса…? — глухо запитав він, не зводячи очей з підлоги. — Мені довелося перетнутися з ним після тієї зустрічі. Він сказав, що я абсолютний бовдур. Думаєш, йому можна довіряти…? Хоуп не завадить вашим стосункам…?

— Хевене… — заплющила очі, роблячи глибокий подих. 

Хотілося щось сказати. Запевнити його, що я турбуватимусь про Хоуп незалежно від того, чи буде Хелс на моєму боці, чи ні. Що мої стосунки з ним ніяким чином не впливатимуть на неї. Що він обов’язково вилікується і я буду лише доброю тіткою Сейв, котра дарує їй всілякі речі та у всьому допомагає. Але слова ніби застрягли в горлянці й все, на що я наважилася — підійти до нього та міцно обійняти. Інколи дотики лікували значно краще за слова.