Розділ №36. Примарна довіра

Довіра...Довіра… Довіра… Примарне уявне почуття, яке мені хотілося відчувати. Розповідаючи про Хоуп мені здавалося, що я змогла відкритися Хелсу так, як він просив мене. Тому крокуючи  околицею, в моїй голові справді не вкладалося, чому він запитав про це. Хіба це не було очевидно й так, що ми були на одному боці? Хіба моя довіра викликала у нього сумніви…? Швидко крокуючи поруч з ним розбитою дорогою, я так задумалася про це, що йому довелося притримати мене за лікоть, щоб я сповільнилася. 

— Що не так, Сейв…? — запитав він, все ще тримаючи поруч з собою, ніби я могла кудись втекти. — Чому ти злишся…? 

— Ти все ще сумніваєшся чи можна мені довіряти…? — тихо запитала про наболіле, зупиняючись і заглядаючи в його обличчя. — Хіба я давала причини для цього?

— Причину…? — перепитав він, м'яко переплітаючи свої пальці з моїми. — Не знаю, що ти надумала у своїй красивій голові, Сейв, але з нашою першої зустрічі я ні разу не сумнівався в тобі. 

— Тоді куди ми зараз ідемо з тобою…? — ніяк не могла зрозуміти його. — І чому ти боїшся мені сказати про це…?

— Я не боюсь, — посміхнувся Хелс. — Я просто хочу, щоб ти побачила це своїми очима. Деякі речі краще один раз побачити, ніж слухати про них розповіді. і “Стейн” — саме те, що тобі варто побачити самій. Ходімо, ми вже прийшли. 

Чужа долоня вказала на якийсь непримітний вхід у сірій будівлі, запрошуючи мене пройти всередину.  Вона  хоч і виглядала значно більшою за інші, але перебувала в дуже поганому стані: тріщини всіювали старі стіни, місцями обвалилася фарба, та й загалом складалося враження, що вона ось-ось розвалиться. Розглядаючи це непорозуміння, я ніяк не могла зрозуміти, що саме він хотів мені показати. 

— Це “Стейн”, — прошепотів він, нахиляючись до мого вуха, — вдень тут навчаються підлітки, а вночі тут можна побачити багато цікавого. 

— Наприклад...? — все ще намагалася розгледіти хоч щось варте уваги, але зовні нічого не було видно.

Долоня Хелса м’яко провела вздовж сенсорного екрану й натиснула якусь дивакувату послідовність чисел. Великі металеві двері відчинилися, впускаючи нас в середину.  Однотонні стіни вулиці змінилися сходами до підвалу та великими дерев'яними дверима чорного кольору. Мої кібернетичні очі помітили ледь помітний відблиск від дивакуватого напису “Art For Peace” і я здивовано завмерла на місці. “Мистецтво заради миру”? Звідки він тут взявся…?

Я так задивилася на ці слова, що не помітила, як  Хелс дістав із кишені капсулу з навушниками. Тому, коли він почав мене розвертати  до себе, й обережно взяв за підборіддя — я ледь помітно стрепенулася. 

— Що це? — поцікавилася, вдивляючись у його обличчя, яке перебувало на відстану дотику вій.  Моє серце забилося трохи швидше від такої близькості, а він ніби навмисне, не відсовувався. Просто вклав у моє вухо один із навушників та ледь відчутно провів кінчиками пальців вздовж моєї  щоки. 

— Якщо коротко, це світ, у якому я хочу жити, — його голос прозвучав неочікувано низько та інтимно.

Хіл підійшов ще ближче, майже впритул, нахилився і повільно прибрав моє волосся набік, оголюючи шию. Я спостерігала за кожним його рухом, відчуваючи, як по тілу йшли сироти. Він подався вперед, мало не зачіпаючи губами мою шкіру, щоб розглянути пристрій у моєму вусі. Хоча, правду кажучи, я була впевнена, що він міг увімкнути його і дотримуючись дистанції. Перед моїми очима неочікувано спалахнуло голографічне кільце і написи, що я бачила модифікованими очима, яскраво засвітилися неоном.

Хелс  впевнено підійшов до дверей і по черзі натиснув на великі літери: "A", "F", "P". Вони спалахнули, і за кілька метрів від нас відкрився раніше непомітний вхід. Ще один коридор, ще одні двері які привели нас до величезної кімнати, всередині якої звучала… музика? У міру просування мої очі розширювалися наскільки могли, а все тому, що всередині цієї будівлі усе кричало про божевілля. Чорні матові стіни були всіяні такими ж невидими написами та уривками віршів. На імпровізованій сцені грав синтезатор, а поруч біля мікрофонної стійки якийсь чоловік читав вірші.

Побачивши моє здивування, Хелс усміхнувся і міцно стиснув мою долоню та повів  за вільний столик. Ми сіли поруч на вузький диванчик, і я мимоволі притиснулася своїм плечем до його плеча. Хотілося мати хоч щось знайоме та “безпечне” у цьому місці. І як би це не звучало, але єдиним безпечним місцем у “Стейні” був Хелс. 

— Хто це…? — пошепки запитала я, не зводячи очей зі сцени.

— Це один із засновників. Його звуть Аматорі Лоу. Хороший автор і хороший чоловік, — зауважив Хелс, поки я зачаровано слухала як той читає вірші зі сцени. Чужа рука невимушено лягла на спинку дивана, ледь торкаючись моїх плечей. — У нього вже є дівчина, Сейв. Не дивись на нього такими очима.

— Якими…? — не розуміла про що він.

— Ніби ладна його слухати все життя, — прошепотів він на моє вухо.

Поки поет спускався сходами під оплески слухачів, до відкритого мікрофона піднявся ще один, але, на відміну від Аматорі, набагато молодший. Мені здалося, він був навіть молодший за мене років на п'ять. Було дивно бачити стільки людей в подібному місці. Ще й таких спокійних та щасливих, ніби вони ніколи не чули про заборону Конгресу. 

— А це хто…? 

—  Грейберд Вайс, — тихо відповів Хіл, нахилившись так близько, що його щока майже торкнулася моєї. — Він довгий час жив поза куполом, просто неба, і багато чого побачив за свої сімнадцять років. Тому не дивись на його вік. Просто розслабся та послухай, як він пише. 

 Хелс м'яко стиснув моє плече, привертаючи мою увагу назад до сцени. Тьмяне світло майже зовсім зникло. Грейберд сів посеред сцени, стиснув кістлявими пальцями мікрофон і, дивлячись у чорну стелю, почав читати:

“Кораблі доторкались бортами дна,

Щоб хоч якось знайти себе в цьому світі. 

А над ними хиталась холодна піна,

Поки там, над водою, шумів сильний вітер.