Розділ №34. Чужа людина

Тліюче неонове освітлення заповнювало невелику ванну кімнату. Я стояла на холодній підлозі і дивилася на блакитні, холодні, злі очі, що намагалися продірявити мене наскрізь. Ось уже як сім хвилин Хевен вичитував мене напівпошепки, поки за тонкою стіною чувся  гучний сміх Хоуп і Хелса. Не знаю чому, але ці двоє потоваришували швидше, ніж того хотілося. 

— Як ти взагалі могла притягнути сюди незнайому людину…? — ніяк не міг заспокоїтися чоловік, примудряючись намотувати кола по невеликому простору. — Ти б ще йому одразу про Хоуп розповіла.

— Як ти розповів про мої очі Солту…? — не витримала я. Слухати безперервні звинувачення жахливо злило, навіть більше, ніж лампа під стелею, що миготіла весь цей час..

— Це інше. Хоуп — моя донька, і ти не мала жодного права розповідати про неї стороннім людям! — низький голос набрав сили, поки, зрештою, не вирвався назовні криком. — Ти для неї — чужа людина!

Сміх з того боку дверей обірвався. Я стояла із заплющеними очима і не могла повірити в те, що тільки-но почула. Перед моїми очима ніби по команді замиготіли кадри з минулого, але я не могла їх зіставити з чоловіком, навпроти якого я зараз стояла. Ось він намагався обережніше ввести чіп. Ось він зшивав мене і колов заборонене знеболювальне. Ось його руки стискали мене в обіймах на холодній підлозі. Ось він обробляв мої рани у Дарксоулі і торкався так, ніби я була сенсом його життя. А ось… Він стоїть посеред старої ванної кімнати з тріщинами в стінах, й кричить на мене, що я — ніхто.

Цікаво, як багато слів потрібно почути, щоб спалити дотла чиїсь почуття? Скільки разів потрібно вдарити людину, перш ніж вона випрацює рефлекс і навчиться захищатися навіть від найближчих? Дивлячись в ці глибокі очі кольору ртуті, щось всередині мене надломалося. Весь цей тиждень я мріяла про нашу зустріч. Навіть попросила Солта передати йому блокнот з віршами, які писала в Дарксоулі, щоб у нього залишилося від мене хоч щось на згадку. Але зараз… Я відчувала себе так, ніби на мене знову впав шматок триплекса. 

— …тобі Солт передав блокнот? — спитала я чомусь. Здавалося, що варто нагадати йому, як освідчувалася в коханні, і він схаменеться, заспокоїться і зможе нарешті увімкнути свій мозок. Але глибоко в душі я розуміла, що це все одно нічого не змінить. Якби він його читав, то не говорив би зі мною зараз так. Принаймні я хотіла в це вірити. — Де він…?

— Ти зараз серйозно…? — зірвався він на шепіт знов. — Думаєш про якийсь клятий блокнот…? Яка до біса різниця…? 

Роблячи перші кроки, я боялася тільки одного — що не зможу піти. Хоч Айл був абсолютно правий і я справді була ніким для нього, але Хоуп стала для мене кимось дуже важливим. Відчиняючи двері ванної, я вперше у своєму житті зраділа, що не вмію плакати. А все тому що в протилежному кутку бокса стояв Хелс і закривав вуха дитині, поки вона стискала в руках крихітну рукописну книгу. Мою книгу.

Крок. Ще один крок. Десь за моєю спиною продовжував сердитись  Хевен, поки я не могла відірвати погляду від величезних дитячих очей та намагалася проковтнути величезну грудку в горлі. Якби ми тут стояли одні, я обняла б її і дозволила собі попрощатися, але Айл мав рацію. Я була  ніким для неї і привівши сюди Хелса, могла нашкодити їм обом. 

— Хоуп, поверни, будь ласка. Я обіцяю, що подарую тобі інший блокнот, щоб ти писала в ньому свої думки, добре? — простягаючи долоню, я на силу контролювала свій голос, щоб не засмучувати її ще більше.

— Мама…? — серце в грудях пропустило удар. Пальці м'яко стиснули книгу, і я обережно витягла її з дитячої хватки. — Тато не хотів на тебе кричати, він на мене сердився... 

— Ти ні в чому не винна, Хоуп. Я просто поспішаю. Ми ще побачимося пізніше, добре?

Розвертаючись у бік виходу, я на силу стримувалася, щоб не бігти. Десь за моєю спиною плакала напевно єдина людина, яка мене любила й не хотіла мені навмисно завдати болю. Не тому, що я була вигідною партією, не тому, що мала високу посаду чи потрібні знання, а просто тому, що турбувалася про неї. Хоуп продовжувала кричати моє ім’я, навіть коли двері за моєю спиною зачинилися. Вона продовжувала звати мене, навіть коли я тікаючи з цього будинку виснажено притулилася до стіни в якомусь темному провулку.

 Голова розколювалася від тих самих слів, які гуділи на повторі, змушуючи закрити вуха руками. До горла підступала така сильна нудота, що я не витримала й звалилася на підлогу, впираючись долонею в якісь уламки скла.  

— Сейв…? — прорвався чийсь голос, поки я намагалася прийти до тями. 

Єдиний ліхтар, який освітлював дорогу десь попереду — перегорів, залишаючи мене наодинці з темрявою та теплими грудьми, до яких мене притиснули. Міцні пальці м’яко гладили мене по голові ніби малу дитину, намагаючись захистити від всього світу. Але він не міг врятувати мене від моїх думок хоча б тому що я сама не могла врятувати себе від них.