Розділ №33. Маленьке чудо

Свіже повітря пробиралося в легені. Я стояла на зупинці та розглядала  просторі вулиці, переповнені перехожими. На циферблаті виднілася восьма година вечора.  Десятки людей блукали доріжками. Хтось, як і ми з Хелсом, чекав на транспорт, а хтось просто розмовляв на лавочках. Дивлячись на все це, я бачила, наскільки перший полюс відрізнявся від мого: надто яскравий, надто людний, надто безтурботний та надто інший. 

Спостерігаючи за цими людьми, мою увагу привернула до себе галаслива пара, яка йшла впритул один до одного. Через ракурс я не могла розібрати їхніх облич, зате чудово бачила, як чоловік ледве обіймав супутницю за плече. У нас в полюсі подібних вольностей майже не можна було побачити. Можливо тому я не могла відірвати від них очей. 

Незнайомець повернувся, щоб поцілувати жінку в щоку, а я застигла на місці, не в змозі повірити у побачене. Найт. Людина з якою я мала створити сімейну одиницю,, стояв за десять метрів від мене і торкався якоїсь дівчини посеред вулиці настільки спокійно, ніби робив це половину свого життя. В очах неприємно потемніло і я ледь притулилася до холодного металу огорожі, щоб втриматися на ногах. 

— Що з тобою…? — відразу ж запитав Хелс, підхоплюючи мене за плече і допомагаючи сісти на лавочку. — Сейв…?

— Нічого. Просто побачила… — запнулась, підбираючи слова. Кого я побачила? Ким був для мене Найт в теперішніх реаліях? Колишнім? Другом? — Знайомого з другого полюсу. 

— Така собі реакція на того, кого ти не бачила стільки часу… — зауважив він, вихоплюючи напрямок мого погляду, який проводжав цих двох до автівки. На якусь мить голова Найта повернулася в мій бік, ніби він відчув погляд, але Хевен відразу ж затулив мене своїм тілом.  — Так краще…? 

— Краще, — ледь чутно вичавила з себе, притуляючись скронею до огорожі. Чоловік зробив ще пів кроку вперед і мій лоб ненароком торкнувся його живота, змушуючи мене здійняти на нього очі. — Що ти робиш…?

— Підставляю тобі дружнє плече, — знизав він плечима, все ще затуляючи мене від всього світу. Втім, схоже, що цьому “світові” взагалі була начхати на нас. Їх більше цікавив черговий магкар, який зупинився, щоб забрати їх додому. — Пам’ятаєш, що я казав тобі…? Ти можеш на мене розраховувати. 

— Магкар приїхав, — тільки й мовила, здіймаючись на ноги й направляючись до чорної капсули. Металеві двері відчинились  і ми зайняли свої місця.

Всю дорогу я дивилася на м’які вогні у вікні, які безперестанку освітлювали простір то тут, то там. Відкинувшись на м’яке сидіння, мої очі трохи прикривалися від сонливості, а ледь помітний рівномірний гул двигуна ще більше заколисував. Незважаючи на те, що людей було чимало, ніхто не розмовляв. Не те щоб це заборонялося законом, але тут, як і в моєму полюсі, це наапевно  не було прийнято.

Дурні думки  роїлися перед очима, як уривки світлодіодних стрічок, раз у раз спалахуючи різною яскравістю, а потім перетворюючись на дивакуваті слова. Слова спліталися в стрічки. Стрічки перетворювалися на строфи. А строфи зрештою ставали віршами. 

“...я не можу про це не думати. Двадцять чотири на сім,

Я стріляю у себе ж кулями. Я заходжу ногами в свій дім,

І питаю, як довго я буду тут. Як ще довго в мені проживе,

Цей дурний циферблат між грудями. Як хтось знайде вже мерву мене,

І спитає чому ж так сталося. І чому стрілки стали у мить,

Коли все було добре, здавалося б. Коли навіть ніщо не болить,

Так щоб лізти на стіни, здаватися. Так чому ж моє серце горить,

Наче ду́мки взяли і зайнялися. Наче в мене є тільки мить,

І ні краплі ні долі, ні вибору. Наче в ребрах засів кволий крик,

І за терцію іскрами вирветься. Обпече цим віршем мій язик,

Та над пальцями полум'ям зірветься. Наче квола гаряча дуга,

Обмайне моє тіло, розшириться. І почується вибух чи два,

Від якого я зникну забутою. І залишиться лиш пустота,

Розмальована чорним, загублена. Нею й буде моє життя, 

Про яке хтось напише розгублено. Про безглузді думки серед стін,

Про які він не зможе не думати. Двадцять чотири на сім”

За цим всім божевіллям, я навіть не помітила, як ми доїхали до скляного коридору, що з’єднував куполи разом. Ми перебували в ньому від сили півтори хвилини, але я встигла побачити, як по той бік вікна блиснув вогник. Можливо, мені просто здалося, але, прокручуючи цей момент у своїй пам’яті, мені здалося ніби це була машина ловців. Хоча зазвичай вони намагалися виїхати так, щоб бути в місці призначення вдень чи раннім вечором, а зараз уже було надто пізно для них.

— Нам час іти, — нагадав Хелс, указуючи на вихід.

На вулиці справді було прохолодно. П’ятий купол здавався холоднішим, ніби тут значно  менше працювало кондиціонування. А ще, було добряче помітно  різницю між архітектурою.  Якщо будинок Тайма мав кілька поверхів і займав величезну площу, то тут будівлі нагадували ланцюжок маленьких боксів. Єдине, що хоч якось вирізнялося — заводи та робітничі офіси. 

Опинившись на порозі однієї такої “коробки” я відчувала себе дурною. Уявна рівноправність виявилася нічим іншим, як цим самим боксом: нормальним зовні, але старим зсередини. І я помітила це навіть  кинувши лише  один погляд за спину Хевена. 

— Радий знайомству, містер Айл! — доброзичливо посміхнувся Хелс, абсолютно не відчуваючи себе зайвим у місці, де опинився. Поки я стояла наче стовп в дверях.  — Мені казали, що це ви врятували Енда. Він дуже вдячний вам за це і сказав, що обов’язково навідається, коли йому дозволять виходити з лікарні. 

— Думаю, вас ввели в оману. Насправді це міс Харт його витягла з того світу, — крижані очі дивилися на мене з докором і засудженням. Хевен не розумів, навіщо я притягла до нього додому людину, яка зналася на медицині куди більше за нього ж. Людину, яка могла все й сама зрозуміти по обмотаних кутках столів та вирізаних порогах. — Чесно кажучи, я не був готовий до приходу гостей у таку пізню годину.